Колекція Національного музею історії України, а це майже 850 тис. унікальних предметів, є джерелом колосальних знань про полікультурну та поліетнічну історію України. Фактично кожний зі збережених предметів – це шедевр Середньовіччя або старожитність, виготовлена невідомим майстром, який і не претендував на увагу нащадків, це символ минулих епох, матеріальної культури народу. Це і картини, і художні метали або зразки одягу, це й ключі до нематеріальної культури – пісні, обряди, традиції...
Яскраві та промовисті пам’ятки, збереженість яких після трагедій сторіччя, що минуло, унікальна, нині відкривають віхи єврейської історії та культури України XIX – першої третини XX ст. Кожний предмет від найпростішого саморобного інструменту пекаря до чарівних прикрас головного сакрального предмету юдаїзму – сувою Тори, сповнені багатьох сенсів. Шофар, Корона Тори, натла та інші експонати розповідають не лише про традицію – невід’ємну частину буття, а й про своїх власників, виробників, місця, де вони могли побутувати, насичену, непросту та трагічну долю народу. Однією із ключових ідей виставки є спроба підвести відвідувача до «дискурсу відсутніх» та поставити запитання про «(не)свідоме забуття» історії сусідства націй та народів протягом століть. Адже одним із викликів сьогодення є відновлення культурного контексту України.
Виставка складається з 4-х розділів. Перший розділ «Засновники» відкриває не лише джерела формування колекції, а й історичні пласти, пов’язані з терором радянської влади, спрямованим проти вірян, Другою світовою війною, втручання радянських функціонерів у справи культури у 1950-ті рр. Представлені експонати є ключами до розповіді про два втрачені внаслідок сталінських репресій музеї – імені єврейського письменника Менделя Мойхер-Сфоріма у Одесі та українського етнографа Федора Вовка у Києві. Розпорошеними, і зрештою, знищеними були не лише матеріальні символи, а й люди – носії духовності.
Другий розділ «(Не)дорогоцінна майстерність» відображає чарівний світ ювелірного мистецтва Варшави, Єрусалиму, Галичини та інших куточків України, де створили витвори мистецтва, але з латуні та міді. У такий спосіб незаможні віряни могли зробити пожертву синагозі та наповнити оселю культовими предметами не лише відповідного призначення, а й форм, що відповідали смакам свого часу. Один із найяскравіших експонатів виставки – Торашилд із Варшави неочікувано відкриє не лише глибокий зміст обряду, а й результат наукових винаходів XIX ст. – сріблення металів.
Третій розділ «Музейні знахідки: (ре)атрибуція» занурить відвідувача у цікавий та неоднозначний світ музейної справи, на яку десятиліттями тиснула командно-адміністративна система. У результаті цього тиску відбулося не лише нищення тисяч експонатів, що не вписувалися у радянську ідеологію, а й забуття правильних назв предметів у музейних фондах. Водночас постає питання: «Чи не здійснили подвиги зі збереження колекцій музейники, які, можливо, свідомо назвали у документах культові предмети сільничкою, кухлем, шкатулкою, і сховали їх для нащадків?».
Четвертий розділ виставки «Пограбовані» проведе відвідувача через трагічний період вилучення культових цінностей 1920–30-х рр., потім випадкову знахідку та передачу у сучасний Національний музей історії України на початку 1950-х рр. однієї з найвизначніших у світі колекцій виробів єврейського ритуального мистецтва із золота та срібла. Ще у 1953 р. майже 40 предметів колекції виявилися виробами з недогороцінних металів, і, на жаль, не були досліджені належним чином аж до 2017 р. Пошкодженими виявилися фактично усі з них – рухомі деталі, відсутність яких не змінює цілісність виробів візуально, відняли невідомими. Хто, у роки лихоліть не поважаючи культуру, історію, народ та майбутнє, вчинив над ними акти вандалізму? Відповідь на це питання зрозуміла тим, хто знає історію та культуру: збережену, згадану, віднайдену та (не)втрачену заради майбутнього.
