Наприкінці XVIII ст., у зв’язку з поділами Речі Посполитої, українські землі стали частинами двох імперій – Австрійської та Російської. У наступному ХІХ ст. відбулося становлення модерної української нації, зокрема з’явилися перші спроби зробити живу простонародну мову літературною, засвідчені виданням «Енеїди» 1798 р. І. Котляревського, творами Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, М. Гоголя та П. Куліша, і звичайно, поезією Тараса Шевченка. На підросійських українських землях зросла активність міської інтелігенції, яка переймалась освітою неписьменного люду і книговиданням, проте цензурні заборони в Російській імперії (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.) і захоплення частини інтелігенції соціалістичними ідеями обмежили український національних рух лише прагненнями політичної автономії у складі Росії. На підавстрійських територіях провідником ідеї української нації натомість було греко-католицьке духовенство, його діяльності сприяла відсутність цензурних заборон і ліберальніша політика імперії Габсбургів. Мережа «Просвіт», хати-читальні, кооперативний рух у Галичині, Наукове товариство імені Т. Шевченка, очолюване Михайлом Грушевським, перша українська політична партія – РУРП (Русько-українська політична партія), заснована І. Франком та М. Павликом, укріплювали національну ідею. Період позначений також розвитком індустріального суспільства, появою мережі залізниць, промисловим переворотом – переходом від ручної до машинної праці, виникненням нових робітничих професій, трансформацією аграрного господарства, посиленням процесів урбанізації та поглибленням міської інфраструктури, розгалуженням мережі гімназій, реальних училищ та університетів з ученими світового рівня.
Експозиції
