Видача колгоспникам молока у зв’язку з усуспільненням усієї рогатої худоби в колгоспі. Село Новоселівка Дніпропетровської області. 1932 рік. Національний музей історії України
Кожного року четвертої суботи листопада українці згадують страшні події першої половини 20 століття: голод 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 років. Цьогоріч минає 90 років від початку однієї з наймасштабніших трагедій українського народу – Голодомору 1932–1933 років, штучно влаштованого радянською владою.
Поштовхом до нього стало упровадження 1927 року на 15-му з’їзді всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) курсу на суцільну примусову та прискорену колективізацію. Передбачаючи спротив селян колективізації, більшовики ухвалили низку антиселянських законів і постанов. Так, 10 січня 1928 року ЦВК та РНК СРСР затвердили закон «Про доповнення і зміну постанови Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народних Комісарів Союзу РСР від 24 серпня 1927 року про самооподаткування людности». Відповідно до нього, на зборах сільських громад усі рішення могла ухвалювати лише третина селян, і ці рішення були обов’язковими до виконання всіма іншими. Окрім того, певні категорії селян позбавляли права голосу, тоді як тих, хто не володів жодним майном, таким правом наділяли. Також рішення, ухвалені на селянських зборах, могли бути скасовані, якщо активістам здавалося, що ці рішення суперечать політиці радянської влади.
30 січня 1930 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Вона була спрямована не лише на «ліквідацію куркульства як класу», а й на залякування селянства. Фактично це означало, що більшовицька партія грубо втручалася у справи села, щоб не допустити ухвалення будь-яких рішень, що не збігалися з її економічною політикою.
Утілювати курс на колективізацію більшовики почали в листопаді 1929 року. Це супроводжувалося вилученням у селян землі, інвентарю, худоби й виселенням так званих «куркулів» – насправді найпрацьовитіших та найзаможніших українських селян – у непридатні для життя східні регіони росії. Загалом виселили близько мільйона українців. Частина з них загинула від холоду, голоду й інших умов, несумісних з нормальним людським існуванням.
Відповіддю на це стали масові селянські протести, результатом яких було повернення свого майна з колгоспів, звільнення заарештованих односельців, погроми будинків сільрад і навіть убивства радянських активістів. Загалом 1930 року в Україні відбулося понад 4,1 тисячі масових виступів проти режиму, в яких взяли участь понад 1,2 мільйона осіб.
Щоб придушити спротив українських селян, керівництво ВКП(б) вдалося до безпрецедентного кроку – організації штучного голоду в Україні. Підготовка до нього велася ретельно. Непомірно високі плани хлібозаготівлі 1931 року викачали з колгоспів майже весь хліб, а спеціально створені буксирні загони почали проводити обшуки селянських господарств і вилучати все продовольство, яке вдавалося знайти. Унаслідок цих заходів в українському селі при нормі споживання 11–12 мільйонів тонн зерна залишилося лише 2,7 мільйона. Це вело до неминучої катастрофи.
У 1932–1933 роках в Україні смертність у різних регіонах зросла у 5–14 разів порівняно з 1927 роком. 1933-го щохвилини від голоду в «житниці Європи» помирало 24 людини. Люди гинули так масово, що їх навіть не встигали ховати. 2014 року заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи НАН України Олександр Гладун озвучив число: 5,4 мільйона українців, загиблих від голоду.
Нині, в умовах російсько-української війни, ми бачимо, як на окупованих територіях росіяни повторюють політику геноциду нашого народу: масові вбивства, катування, пограбування та насильницьке вивезення українців, особливо дітей, на територію російської федерації.
Підготувала Олена Кохан, старша наукова співробітниця Національного музею історії України
