Наталія Михайлівна Ужвій – українська радянська акторка театру й кіно. Народилася 27 серпня (8 вересня за н. с.) 1898 року в місті Любомль (нині Волинська область) у багатодітній селянській родині, була старшою із семи дітей.
До 1912-го сім’я жила в робітничому селищі Брудно (нині у складі Варшави), бо батько майбутньої акторки з 1899 року працював робітником на Привіславській залізниці. Там Наталія Ужвій навчалася в залізничному училищі, потім – у міському двокласному училищі. Згодом через матеріальну скруту навчання довелося залишити. 1914 року Наталія екстерном склала іспити, здобула фах сільської вчительки, й розпочала вчителювати.
Брала участь у аматорському гуртку в місті Золотоноші (першу роль отримала у п’єсі Габріелі Запольської «Мораль пані Дульської»). На початку 1920 року гурток реорганізували в пересувний театр у складі агітбригади при Наркоматі освіти УСРР. Агітаційно-художня бригада театру виступала перед солдатами червоної армії.
У 1922–1925 роках Наталія Ужвій навчалася у Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі УРСР імені Тараса Шевченка в Києві (наставник – Іван Мар’яненко) й виступала на його сцені в допоміжній трупі. У 1925–1926-х працювала в Одеському державному українському драматичному театрі. У 1926–1934 роках акторка виступала в Харкові у відомому театрі «Березіль», згодом – у Харківському українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Після закриття «Березоля», з 1936 року, – в Київському державному академічному українському драматичному театрі імені Івана Франка.
Акторка десять років була у шлюбі з поетом Михайлем Семенком, народила сина Михайла. 1936-го, після розлучення батьків, син залишився з матір’ю, навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин та молодим помер від менінгіту. Сама Наталія Ужвій після шлюбу з Михайлем Семенком вийшла заміж за українського актора Євгена Пономаренка.
Під час Другої світової війни акторка разом із театром перебувала у евакуації – спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську (нині місто Семей) і Ташкенті. З концертними бригадами їздила по багатьох фронтах, виступаючи й на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар’єргардних військах. Улітку 1943 року знялася в кінофільмі «Райдуга» (за однойменною повістю Ванди Василевської), завдяки якому здобула славу.
У повоєнні роки акторка працювала над образами своїх сучасниць у п’єсах Олександра Корнійчука, Вадима Собка й інших. 1957-го на Київській кіностудії імені Олександра Довженка Сергій Параджанов зняв короткометражний документальний фільм «Наталія Ужвій».
Про особливості власної творчої лабораторії акторка згодом писала: «Образ може бути щирим і переконливим лише тоді, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, “увібрав” його в себе та всіма своїми почуттями й поведінкою втілився в образ». Наголошувала: «Не вважайте ніколи свою роботу завершеною. Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій – там кінець творчості й мистецтву».
У 1954–1973 роках Наталія Ужвій очолювала Українське відділення Театрального товариства. Знялася в багатьох фільмах, написала книгу спогадів. У репертуарі акторки було близько 213 ролей у театрі й 20 – у кінофільмах.
Наталія Ужвій здобула велике визнання за радянських часів: лауреатка чотирьох сталінських премій, лауреатка державної премії імені Тараса Шевченка, народна артистка СРСР та Герой соціалістичної праці.
Акторка померла 22 липня 1986 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві. Меморіальну дошку на пошану Наталії Ужвій встановлено на будинку по вулиці Архітектора Городецького, 17 в Києві, де вона мешкала в останні роки. Іменем акторки названо Будинок ветеранів сцени Спілки театральних діячів у Пущі-Водиці. У містах України є вулиці Наталії Ужвій. Її ім’я носить пасажирський теплохід у Київському річковому порту. 1998 року «Укрпошта» випустила марку «Наталія Ужвій». Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», 9 вересня 2008 року ввів у обіг ювілейну монету «Наталія Ужвій» номіналом 2 гривні.
Підготував Олександр Іщук, провідний науковий співробітник Національного музею історії України
