Мечі 13 століття. Національний музей історії України
17 серпня 1245 року, напередодні Дня святих Флора й Лавра, відбулася битва під містом Ярославом. Вона завершила черговий раунд змагань за Галицьку землю, що точилися із середини 1230-х років із «перервою» на монгольське завоювання Східної та Центральної Європи (1239–1241). Головними сторонами цієї боротьби були волинські князі Данило й Василько Романовичі та князі чернігівського клану – Михайло і його син Ростислав. Ще в 1239–1240 роках під час наближення монголів усі вони виїхали з Русі на захід. За два роки Романовичі повернулися. Данило, який претендував на Галицьку землю, почав (не без труднощів) закріплювати в ній свою владу. Ростислав Михайлович, який встиг посидіти на галицькому столі наприкінці 1230-х, перебував в Угорщині під опікою короля Бели IV. Але князь неодноразово здійснював рейди до Галичини, намагаючись відвоювати всю або частину її території.
1245 року Ростислав вирішив відправитися здобувати Галич, спираючись на угорсько-польське військо. Князь отримав допомогу від угорського короля Бели, з дочкою якого, Анною, незадовго до того одружився. Потім він звернувся до краківського князя Болеслава та його матері Гримислави, фактичної співправительки. Вона була руською княжною, і вийшла свого часу за польського князя Лешка Білого.
Це не була державна «офіційна» акція угорського короля та польського князя. Похід приватно ініціював Ростислав, якому згадані правителі «дозволили» набрати контингенти охочих серед своїх підданих. Угорську частину війська князя очолював барон Філя, управитель Загреба, що разом зі всією Хорватією входив тоді до складу Угорського королівства.
Влітку 1245 року Ростислав зайняв Перемишль (маючи там підтримку) та взяв у облогу місто Ярослав. Данило й Василько з руським та половецьким військами виступили назустріч. Перебіг битви описано у Волинській, або Володимирській, хроніці («Галицько-Волинському літописі»). Як і більшість середньовічних битв, вона фактично розпалася на низку окремих боїв. Причому Василько зі своїм полком бився з польськими загонами, а Данило – з угорськими. Боротьба була напруженою, Данило ледь не потрапив у полон. Але врешті обом братам вдалося перемогти і змусити ворогів тікати. Під час битви юний Лев Данилович проявив себе як вправний і хоробрий воїн.
Данило й Василько взяли багато полонених, зокрема й угорського воєначальника Філю. Його та ще низку полонених угрів Данило наказав стратити. Ростислав утік до Угорщини й фактично відмовився від претензій на Галич. Король Бела «компенсував» йому втрачене князівство посадою намісника Славонії (сучасна північно-східна Хорватія). Данило ж не встиг насолодитися плодами перемоги. Приблизно через місяць після битви під Ярославом до нього прибув монгольський посол із категоричною вимогою: «Дай Галич!».
Підготував Вадим Арістов, науковий співробітник Національного музею історії України
