Зображення Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Друга половина 19 – початок 20 століття. Колекція МІСТ

11 липня 1108 року, як вказано у «Повісті минулих літ», київський князь Святополк-Михаїл Ізяславич заклав Михайлівську церкву. Новий храм звели на території Димитріївського вотчинного монастиря Ізяславичів. Позолочені верхи собору подарували йому назву – Золотоверхий. Церкві, а також однойменному монастиреві, випало відіграти важливу роль у минулому й сучасному Києва та України. Водночас їхня історія перших століть функціонування оповита таємничістю.

Піднесення та перебудови Михайлівського монастиря

Як і більшість давньокиївських патрональних церковних споруд, Михайлівський собор виконував функцію князівської усипальниці. В ньому поховали самого Святополка й, вочевидь, його дружину. Початкова історія храму залишається майже невідомою. Здається, він не зазнав сильних пошкоджень під час руйнування міста військами Батия 1240 року та Менглі Ґірея 1482-го. Після 1196 року церква у джерелах взагалі не згадується аж до 1398-го. Тоді в одній із грамот Печерському монастиреві фігурує ігумен вже Михайлівського Золотоверхого монастиря. Затим собор та чернечий осередок у відомих джерелах знову обійдено увагою аж до кінця 15 століття.

Із 16 століття монастир впевнено виходить із тіні. Після Берестейської унії 1596 року він починає відігравати перші ролі в житті Київської православної митрополії, а від 1620-го – стає осередком митрополита Йова Борецького та його наступників. Цікаво, що для колишньої дружини, яка теж постриглася в черниці, Йов Борецький на території чоловічого Золотоверхого монастиря заснував жіночий осередок. Змішані монастирі були відомі у Візантії. Проте таке тісне сусідство монахів і монахинь у історії ранньомодерної Київської митрополії є винятком. Зрештою, монастирі розділили 1712 року.

У 17 столітті золотоверхомихайлівські ченці створили легендарну історію свого осередку. В той час конфесійної конкуренції православні монастирі намагалися всіляко підкреслити власний зв’язок із часами християнізації Русі, щоб наголосити на власній значущості та тривалій історії. Тож недивно, що михайлівські монахи заявили: їхній осередок почав історію від дерев’яної церкви, спорудженої при хрестителі Русі святому Володимирі буцімто найпершим київським митрополитом Михаїлом на місці, де раніше стояв язичницький ідол. За іронією, ця легендарна історія продовжує надихати некритичних поціновувачів старовини навіть нині.

Зображення Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Друга половина 19 – початок 20 століття. Колекція Національного музею історії України (МІСТ)

Друга половина 17 – початок 18 століть стали для Михайлівского Золотоверхого монастиря часом значних земельних надбань, економічного зросту та перебудов. Зокрема, наприкінці 1680-х років до собору з північного боку коштом генерального судді Михайла Вуяхевича добудували приділ святої Варвари, у споруді з’явилися два нові верхи, і храм став п’ятибаневим. У першій третині 18 століття з південного боку собору добудували Катерининський приділ. У середині 18 століття храм укріпили із трьох боків аркбутанами (зовнішніми кам’яними напіварками) і зробили семибаневим. Зрештою, Михайлівська церква стала одним із яскравих зразків українського бароко.

Від 1799 року монастир – місце перебування вікарія київського митрополита з титулом єпископа Чигиринського. Перший вікарій Феофан Шиянов-Чернявський заснував заміський архиєрейський дім в урочищі, яке й нині відоме як Феофанія. У 19 столітті монастирський комплекс продовжував розвиватися. Чи не найвідомішою багатьом гостям Києва візитівкою монастиря того часу став його готель: споруджений у 1857–1858 роках двоповерховим, від 1883-го доповнився третім, а від 1907-го – четвертим поверхами. За розмірами готель був другим після лаврського. У 19 столітті реконструювали та реставрували й собор.

Мощі святої Варвари

Ще в 17 столітті Михайлівський Золотоверхий монастир перетворився на важливий інтелектуальний центр. У новий час він також виконував функції, орієнтовані на «зовнішній світ»: від 1866 року при соборі функціонувала безкоштовна школа церковного співу, в 1890-х з’явилася безкоштовна щоденна читальня духовної літератури. В монастирському готелі зупинялися не тільки паломники. Та чи не найбільшу славу осередку принесли мощі святої Варвари. За легендою 17 століття, їх буцімто привезла із собою до Києва дружина фундатора монастиря, донька візантійського імператора Варвара. Втім, ця легенда не має документальних підтверджень.

Зображення святої Варвари. Олеографія за оригіналом Івана Їжакевича. Київ, видавництво Плахова, 1903 рік. Колекція МІСТ

Перші свідчення про мощі в соборі датовано 16 століттям. Відтоді і в наступні століття до монастиря поклонитися святині приходили не лише православні пілігрими, а й католики та уніати з усіх українських та сусідніх теренів. Щовівторка в соборі біля мощей служили акафіст святій. А впливові благодійники, прихильність яких завжди мав монастир, намагалися належно вшанувати реліквію. Зокрема, 1701 року гетьман Іван Мазепа подарував для неї срібну раку вагою 32 кг.

Зображення святої Варвари. Друга половина 19 – початок 20 століття. Колекція МІСТ

Частки мощей монастир кілька разів дарував сильним світу цього. Ченці завжди підкреслювали, що саме завдяки заступництву святої Варвари їх оминули епідемії чуми 1710 і 1770 років, а також холери 1830, 1848, 1854, 1855 і 1866 років. Ці мощі зробили Михайлівський монастир чи не другим за популярністю паломницьким осередком Києва.

Руйнування радянською владою

Бурхливі події 20 століття безпосередньо торкнулися святині. Ще 1918 року в собор влучили кілька снарядів під час бомбардування міста російською більшовицькою армією Муравйова. Зі встановленням радянської влади монастирські житлові будівлі почали використовувати для різних потреб, зокрема, як студентський гуртожиток. Після рішення 1934 року про перенесення столиці із Харкова до Києва на місці колишньої монастирської території планували спорудження урядового центру. Тож старі барокові будівлі, що буцімто не мали історичної цінності, мали зруйнувати.

1934 року в соборі почали поспіхом знімати мозаїку (під час спорудження храму його внутрішній інтер’єр прикрасили фресками та найпізнішою з відомих у давньоруський час мозаїкою). Нині вціліла михайлівська мозаїка зберігається в різних музеях, на жаль, не лише українських. 1935 року зняли бані храму, а наступного року його підірвали. Від комплексу Золотоверхого монастиря залишилося небагато. Чи не найціннішою збереженою будівлею була трапезна церква без бані. 1963 року її оголосили пам’яткою архітектури.

Відродження

Ще у 1960-ті виникла ідея відтворення собору. Проте будівництво копії барокового храму та монастиря тривало вже в незалежній Україні – в 1997–2002 роках. Сюди знову повернулося чернече життя, на території святині розташувалася Київська православна богословська академія. У 2013–2014 роках собор та монастир перебували в центрі подій Революції гідності – тут розміщувалися мітингувальники та діяв шпиталь для поранених, служили панахиди за загиблими. Від 2018 року святиня стала осередком перебування глави Православної Церкви України.

Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України