Портрет Бориса Грінченка із серії листівок «Українські письменники», 1919 рік. Національний музей історії України
9 грудня 1863 року на хуторі Вільховому Яру (нині частина селища Прелесного Харківського району Харківської області) народився Борис Дмитрович Грінченко – український письменник, дослідник фольклорної спадщини, педагог, публіцист.
Син дрібнопомісного дворянина, Борис Грінченко вступив до Харківського реального училища, проте не зміг його закінчити, оскільки долучився до діяльності народників. Це коштувало йому відрахування та кількамісячного ув’язнення. Проте завдяки самоосвіті Борис Грінченко склав іспити при Харківському університеті та отримав право на викладання у школі. У наступні десятиліття Борис Дмитрович учителював у школах на Слобожанщині та водночас деякий час працював у Херсонському та Чернігівському земствах.
Борис Грінченко відомий і як громадський діяч – учасник таємного Братства тарасівців, член Української демократично-радикальної партії, один із засновників Всеукраїнської учительської спілки, очільник київської «Просвіти».
Борис Дмитрович обстоював необхідність навчання у школах українською мовою, що було вкрай проблематичним через численні законодавчі обмеження в Російській імперії. Це стосувалось і друку українською мовою – так, перший том «Етнографічних матеріалів, зібраних у Чернігівській та сусідніх із нею губерніях» побачив світ російською. При цьому російськомовними в ній є лише передмова від упорядника та примітки, а увесь зібраний фольклор – україномовний, лише надрукований російською графікою. Цю книгу видали 1895 року, коли ще діяв сумнозвісний Емський указ (1876), відповідно до якого уряд заборонив україномовне книгодрукування. Фольклор, що увійшов до означеної збірки, збирали сам Борис Грінченко, його учні та знайомі. Авторство запису упорядник вказував у невеличкій примітці після основного тексту, за можливістю додавав інформацію про те, від кого почули цей переказ (чи інший зразок народної творчості), назву населеного пункту, де здійснили запис.
Перший том «Етнографічних матеріалів, зібраних у Чернігівській та сусідніх із нею губерніях». Бібліотека Національного музею історії України
Борис Грінченко додав до передмови до «Етнографічних матеріалів…» бібліографію відомих на той час фольклорних видань і зазначив, що деякі із творів у збірці можуть повторюватися, за умови наявності певних варіацій поряд із уже знаною їх версією. Борис Дмитрович згрупував фольклор тематично, враховуючи жанри записів та їхню тематику. Так, до згаданого випуску увійшли народні казки та бувальщини, перекази про історичних осіб (а саме про гетьмана Івана Мазепу), про деякі місцевості, чари, народні вірування й міфічних персонажів. Окремо зібрано рецепти зі сфери народної медицини та щодо провадження певних ремісничих занять, прикмети, пов’язані з погодою та сільськогосподарським календарем.
Ерудованість Бориса Грінченка, його зацікавлення фольклором, глибоке знання рідної мови дали йому можливість стати упорядником чотиритомного словника, що нині вважається головним твором діяча. Йому допомагала дружина, письменниця й перекладачка Марія Грінченко (Гладиліна). Основою для словника стали записи, зібрані редакторами журналу «Київська старовина». Фундаментальне словникове видання започаткувало «грінченківку», адже упорядник найбільшого на той час словника української мови використав власний варіант українського правопису в чотиритомнику.
Поза тим, Борис Грінченко відомий як автор шкільних підручників та історичної драми, поезій і творів для дітей. Він перекладав із німецької поезії Йоганна Ґете, Фрідріха Шиллера, Генріха Гейне. Громадська та просвітницька діяльність, а також значна літературна спадщина Бориса Грінченка вшанована його портретом у серії листівок «Українські письменники» 1919 року. Така листівка є частиною зібрання музею.
46-річний Борис Грінченко відійшов у засвіти 6 травня 1910 року, під час лікування в Італії. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Передчасну смерть письменника й педагога наблизила втрата єдиної доньки Анастасії, хворої на туберкульоз, та її маленького сина.
Підготувала Надія Кравченко, наукова співробітниця Національного музею історії України
