Фото Івана Микитенка у своєму кабінеті в Харкові в 1932 році. Світлину передала до Національного музею історії України дружина Івана Микитенка Зінаїда 31 травня 1963 року
Український письменник, поет, драматург, державний та громадський діяч народився 6 вересня 1897 року в селі Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (сучасна Кіровоградська область). 1911 року Іван Микитенко вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища, тому 1914-го, з початком Першої світової війни, вирушив на фронт, де служив у військових лазаретах. Після демобілізації повернувся до рідного села й допомагав у боротьбі з тифом. Протягом 1922–1926 років навчався в Одеському медичному інституті.
Працюючи в лікарських пунктах та навчаючись у медичному виші, Іван Микитенко почав писати вірші та короткі п’єси. Згодом вийшли друком його цикл оповідань «Етюди червоні», збірник прозових творів «На сонячних гонах» та понад 300 віршів, статей, нарисів та фейлетонів. Під час навчання в Одеському медичному інституті Іван Кіндратович став членом літературної організації «Гарт», а 1924 року очолив її одеську філію. В 1925–1926 роках молодий письменник також завідував літературною частиною Одеського державного драматичного театру.
Наприкінці 1926-го Іван Микитенко переїхав до Харкова, де продовжив активну письменницьку і драматургічну діяльність. Саме тут з’явилися його найвідоміші п’єси, згодом перекладені різними іноземними мовами: «Дівчата нашої країни», «Маруся Шурай», «Диктатура», «Справа честі», «Соло на флейті» та багато інших. П’єси Івана Микитенка ставили театри України, Вірменії, Грузії, Білорусі, Татарстану, Узбекистану та інших країн, що входили до складу Радянського Союзу.
Чорнильний набір, який Іван Микитенко купив у Харкові 1931 року. Національний музей історії України
Окрім того, Іван Микитенко брав участь у Міжнародній конференції революційних письменників у Харкові, що відбулася 1930 року, очолював українську делегацію на Першому Всесвітньому конгресі письменників у Парижі в 1935-му. За два роки став членом бюро Міжнародної асоціації письменників на захист культури під час Другого Всесвітнього антифашистського конгресу письменників у Іспанії.
В колекції Національного музею історії України зберігається кілька п’єс Івана Микитенка: «Кадри» (першодрук 1932), «Дівчата нашої країни» (1935), «Соло на флейте» (перше видання російською мовою), «Диктатура» (1927) та повість «Вуркагани» (1927). Всі вони прославляють радянську владу і показують події, що відбувалися в українських містах і селах наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Так, п’єса «Дівчата нашої країни» присвячена будівництву Дніпрельстану, а «Диктатура» – колективізації.
Зрозуміло, що як керівник Спілки письменників та член Міжнародного бюро боротьби з фашизму, Іван Микитенко не міг писати п’єси на інші теми, крім тих, які були вигідними радянському керівництву. Звідси й неоднозначне ставлення до нього з боку українських письменників «Розстріляного відродження», поряд із якими він жив у будинку «Слово» в Харкові. Дехто його відверто засуджував за прорадянську позицію, а дехто – співчував, оскільки розумів, що це вимушений крок. Бо, за словами українського письменника Юрія Мовчана, Іван Микитенко, який «не раз гостро нападав на Хвильового за його «націоналістично-ваплітянські» погляди... не передбачив, що через якихось чотири-п’ять років, у часи кривавої єжовщини, йому так само доведеться пустити кулю в лоб, але за чимало гірших і менш симпатичних обставин, ніж це сталося з автором «Вальдшнепів», під час утечі десь у лісі, так що ніхто тепер навіть не знає, де лежать його кістки... Він не знав, що Москві ніхто ще не міг догодити».
Насправді самогубство Івана Микитенка 1937 року є офіційною версією, озвученою 18 квітня 1956-го під час процесу реабілітації письменника і драматурга. Проте, за неофіційною версією, його могли вбити просто на вулиці без суду і слідства.
Підготувала Олена Кохан, старша наукова співробітниця Національного музею історії України
