Чикаленко Євген Харлампійович. Останнє прижиттєве фото. Чехо-Словаччина, Подєбради. 1929 р.

21 грудня виповнюється 160 років із дня народження Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861–1929) – громадсько-політичного діяча, публіциста, благодійника, мецената, агронома.

У фондовому зібранні Національного музею історії України завдяки колишній керівниці відділу «Історія України ХХ ст.» Тетяні Ралдугіній сформована унікальна меморіальна колекція із предметів, що належали цій визначній особистості. Кожна річ варта окремої розповіді, але особливе значення та емоційне навантаження мають фотографічні знімки дітей Євгена Харлампійовича, яких у родині було п’ятеро – дві доньки і три сини (Ганна, Вікторія, Лев, Петро та Іван). Музей зберігає їх світлини, і в цей день ми маємо унікальну нагоду побачити їх та дізнатися про долі нащадків Євгена Чикаленка.

Чикаленко Ганна Євгенівна. Портретне фото. Швейцарія, Лозанна. 1906 р.

Старша донька Ганна Чикаленко-Келлер (1884–1964), як і інші діти, народилася в с. Перешори на Херсонщині, навчалася в Одесі, Лозанні, Единбурзі й Женеві. Була філологом, журналістом, перекладачем (за деякими джерелами, знала 28 мов), активним діячем українського і міжнародного жіночого руху. З 1920-х – на еміграції в Німеччині, де викладала українську мову та займалася бібліотечною справою в університеті м. Тюбінген. Була одружена з німецьким філологом З. Келлером. Померла в Женеві.

Чикаленко Вікторія Євгенівна з сином Васильком. Фото. Німеччина, Берлін. 1923 р.

Друга донька Вікторія Чикаленко (1886–?) навчалася у Франції та Італії, закінчила Міланську академію мистецтв, студіювала археологію, історію скульптурного мистецтва, також перекладала із російської мови на українську. В 1917 р. вийшла заміж за відомого політичного і державного діяча О. Скорописа-Йолтуховського. На фото Вікторія зображена з їх сином. Разом із чоловіком вона емігрувала за кордон та проживала у Німеччині. У 1945 р. О. Скорописа-Йолтуховського було схоплено радянськими спецслужбами і заслано до Мордовії, де він і загинув. Одночасно загубилися сліди й самої Вікторії. Можливо, що вона також загинула від рук енкаведистів, як і її чоловік.

Чикаленко Левко Євгенович. Фото. Чехо-Словаччина, Прага. 1926 р.

Левко Євгенович (1888–1965) – український громадсько-політичний діяч, археолог. Навчався в Лозаннському та Петербурзькому університетах. Учень видатного українського вченого Федора Вовка. У березні 1917 р. – член Центральної Ради, в період Директорії був радником Міністерства внутрішніх справ УНР. В еміграції жив у Празі, викладав антропологію в Українському педагогічному інституті. У роки Другої світової війни мешкав у Німеччині, після її закінчення – переїхав до Сполучених Штатів. Один із засновників Української вільної академії наук у США. Помер у Нью-Йорку. В 1998 р. урну з прахом Левка Євгеновича привезли до України і перепоховали на батьківщині в селі Перешори.

Левко, Ганна, Петро та Вікторія Чикаленки. Фото. Одеса. 1897 р.

Середній син Петро Євгенович Чикаленко (1892–1928) теж, як і всі діти, був дуже обдарованим, знав шість мов. Став учасником бойових дій Першої світової війни, також долучився до подій української революції. У 1918 р. його призначили секретарем прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, в 1919 р. – секретарем посольства УНР у Стамбулі. На початку 1920-х – повернувся до Києва, свідомо відмовившись від еміграції, працював у видавництвах «Думка» та «Сяйво». Заарештували Петра Чикаленка в 1928 р. Того ж року він захворів і помер у в’язниці. Пізніше, вже під час Другої світової війни, його дружина засуджена до 25 років виправно-трудових таборів.

Івашко Чикаленко. Фото. Київ. 1906–1907 рр.

Наймолодший із дітей – Іван Євгенович (1902–1974) після еміграції батька в 1919 р. залишився в Україні. Був заарештований денікінською контррозвідкою, а потім у 1920 р. – чекістами. Разом із старшим братом Петром у 1920-х роках працював у видавництвах «Думка» та «Сяйво». Знову його заарештували у травні 1929 року й засудили до 5 років позбавлення волі. Звільнившись у 1934 році, залишився працювати на Далекому Сході. З часом став начальником будівельної дільниці Байкало-Амурської магістралі. В 1946 р. повернувся до Києва та продовжив працювати на будівництві.

Підготувала Олена Іванова, завідувачка відділу експозиційно-виставкової роботи