Валерій Марченко в дворі будинку № 5 у Киянівському провулку Києва. 1964 р. Із зібрання Національного музею історії України.

7 жовтня 1984 року пішов у засвіти український дисидент-правозахисник, журналіст, есеїст, перекладач, учений-сходознавець Валерій Веніамінович Марченко (16.09.1947 — 7.10.1984). Вірніше — ця дата зазначена в документах. Імовірно, він помер раніше, 5 жовтня. Принаймні так вважала його мама Ніна Михайлівна, яка разом із своєю сестрою Ганною Михайлівною увесь час перебувала під стінами лікарні. Її, звісно, до вмираючого сина не пускали і про смерть, очевидно, повідомили коли це було потрібно «компетентним органам». За спогадами Ніни Михайлівни, саме 5 жовтня вона просто відчула, що сина вже немає. Валерію було 37 років.

Валерій Марченко. 1966 р. Закарпаття. Із зібрання Національного музею історії України.

Уперше Валерій Марченко був засуджений за антирадянську пропаганду та агітацію в 26 років. У 1973 р. його активну громадянську позицію державні органи «оцінили» у 6 років позбавлення волі в колонії та 2 роки заслання. Після ув’язнення Марченко перебував на волі лише 2 роки і 5 місяців. У цей час знаходився під постійним наглядом КДБ, був змушений працювати сторожем у дослідному господарстві рослинництва. 21 жовтня 1983 р. уже важкохворого В. Марченка заарештовують удруге й у березні 1984 р. засуджують до 10 років колонії особливого режиму та 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де в нього незабаром відмовили нирки.

Валерій Марченко вдома на Нивках (Київ). 1972 р. Із зібрання Національного музею історії України.

На вимогу світової громадськості Валерія Марченка етаповано у зворотному напрямку, спочатку до тюремної лікарні м. Перм, потім — до Ленінграда. Медичне управління МВС СРСР дійшло висновку, що Марченка слід звільнити як невиліковно хворого, але КДБ чинило цьому перешкоди. Зрештою, дисидент помер у тюремній лікарні ім. Ф. П. Гааза у Ленінграді.

Ніна Михайлівна Смужаниця під час відвідин сина — Валерія Марченка на засланні в Казахстані у с. Саралжин Актюбинської області. 1980 р. Із зібрання Національного музею історії України.

Ніна Михайлівна та її сестра завдяки своїй наполегливій і сміливій поведінці, суспільному розголосу змогли забрати прах в’язня сумління. Це був єдиний випадок, коли тіло віддали родині. Під пильним наглядом КДБ останки Валерія Марченка були перевезені в Україну. Поховання відбулося на Покрову 14 жовтня 1984 року на батьківщині діда — Михайла Марченка, поряд із його могилою у с. Гатному (Києво-Святошинського району Київської області).

Валерій Марченко. Літо 1983 р. м. Київ. Із зібрання Національного музею історії України.

Відомий політичний дисидент та правозахисник Семен Глузман так писав про Валерія Марченка: «Щирий, красивий, іронічний, чарівний європейський інтелігент, любляча життя молода людина. Щасливий і гордий. Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там у політтаборі, він писав те, що боялися мовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він — у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише — кращий».

Валерій Марченко. 1981—1983 рр. УРСР, м. Київ. Із зібрання Національного музею історії України.

14 жовтня 2017 року на могилі Валерія Марченка встановили гранітний пам’ятник, на якому викарбували слова президента Рональда Рейгана: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».

Підготувала Олена Іванова, завідувачка відділу експозиційно-виставкової роботи