Макет корпусу добудованої Києво-Могилянської академії з експозиції музею
19 травня 1732 року гетьман Данило Апостол підписав універсал про збір на території всієї Гетьманщини пожертв на ремонт будівлі Київської академії та Богоявленського собору Київського Братського монастиря. Із проханням про видачу цього документа до ясновельможного звернулися владика Рафаїл Заборовський та могилянський ректор Амвросій Дубневич. Універсал мав сприяти тому, аби збирання коштів від світських і духовних осіб «в лутшій і надежній порядок проізийшло», та заохочував козацьку старшину підтримувати акцію.
Означений документ з’явився невипадково. Саме 1732 року Рафаїл Заборовський, щойно призначений київським архиєпископом, взявся за завершення одного не до кінця реалізованого проєкту – добудування навчального корпусу Києво-Могилянської академії, перший поверх якої спорудили за підтримки Івана Мазепи в 1703–1704 роках. Сам Рафаїл Заборовський у цій будівлі не навчався, адже залишив місто до її появи. Проте його студії припали на час, коли ідея нового корпусу вже існувала. Видання гетьманського акта саме у травні також має цілком логічне підґрунтя – із приходом теплої пори мандрівки на далекі відстані та випрошування пожертв було робити найкраще.
Перша сторінка універсалу Данила Апостола
Зрозуміло, що виділення коштів для реалізації різних проєктів – це не вигадка сучасних багатих філантропів та меценатів. Звернення за допомогою до «доброхотів», зокрема, на спорудження храмів, було цілком звичною справою у XVIII ст. Навіть невеликі суми подаянь, складені разом, давали змогу досягти мети. Чулість українського люду до «прошаків» була відомою далеко за межами Гетьманщини. Так, московський старець-паломник Йоан Лукьянов, проїжджаючи Київ у 1700 році, зауважив, що місцеві мешканці «к ніщім податліви». Милостиня в Україні – один із важливих домодерних способів вирішення громадою різних соціальних проблем. На власні кошти локальні спільноти (й бідніші, й багатші) будували школи та шпиталі, що забезпечували дахом над головою нужденних, безхатченків і людей із інвалідністю. Пожертвами підтримували убогих студентів та школярів. Українські терени, зокрема й запорозькі землі, стали місцем постійних зборів «доброхотних подаяній» місцевим та закордонним духовенством. Звично за милостинею до «христолюбивих подаятелей» приходили грецькі монахи. А Синайський монастир св. Катерини навіть мав у Києві свій метохій – грецький Катерининський монастир на Подолі, першочерговим завданням якого став збір коштів на користь Синаю. Водночас жертводавець завжди пам’ятав, що дає милостиню заради вічної пам’яті, небесної нагороди та спасіння власної душі. Як насамкінець наголошено в універсалі Апостола, «доброхотна бо дателя любит Бог, от Которого всяк творащій милость несумінно воспріймет невидимую милость, вічним же и временним воздаянієм награжден будет».
Автограф гетьмана Данила Апостола
Траплялося, що охочим випробувати щедрість жителів козацької України не дозволяли це зробити. Наприклад, у колекції НМІУ зберігається грамота київського митрополита Тимофія Щербацького із відмовою мешканцям с. Хоружівки на Роменщині збирати пожертви на нову церкву через збільшення кількості прохачів, які чинять «народу непрестанноє наприкреніє».
Проте парафіяльний храм і київський монастирський собор із відомою чудотворною іконою та академічний корпус – різні речі. В універсалі 1732 року, хоч і риторичними формулами, підкреслено гетьманове старання про «рестоврацію» церков та про добрий стан «училищ і учених» (адже, «ізвістно всім, что всякоє благопотребноє ученіє всім і каждому єст многополєзноє»).
Процедура збирання пожертв передбачала й механізм контролю за отриманими коштами та певні зобов’язання перед «доброхотами»: прохачі мали отримати грамоту київського владики (бажано – й гетьманський універсал), а також спеціальну прошнуровану книгу. Шнурування скріплювали печаткою так, щоб не можна було непомітно вилучати чи додавати аркуші. У книзі фіксували імена благодійників та розмір їхньої милостині. Після завершення акції звіряли суму наявних коштів із записаною (таким чином контролювали тих, хто збирав гроші). Влада, видаючи дозвіл на збір пожертв на певний час на чітко визначеній території, намагалася впорядкувати такі практики, контролювати кількість прохачів та не допустити діяльності авантюристів (а такі траплялися). Згодом книга могла виконувала роль пом’янника (вказані в ній імена дозволяли «адресно» молитися за жертводавців). Щоправда, іноді траплялися особливі вияви християнського упокорення, коли ті, хто давав милостиню, не бажали повідомляти свої імена. Таких благодійників фіксували анонімно із формулою: «Богу вістимий» дав таку-то суму. В універсалі Апостола також згадано про те, що в різні полки з Києва будуть відправлені спеціальні «нарочиті» з книгою, в яку «творящіє милостиню раді вічной памяті і награжденія небесного вписовани будут».
Акція зі спорудження академічного корпусу, що стартувала 1732 року, успішно завершилася в 1740-му. До речі, відомо, що 1732 року кошти на будівництво збирав Йоасаф Горленко, на той час ієродиякон, виходець із козацької старшинської фамілії, онук Данила Апостола, майбутній діяльний єпископ на Слобожанщині, канонізований на початку XX ст.
Оригінал універсалу Апостола із його автографом, а також макет корпусу Києво-Могилянської академії (ймовірний вигляд будівлі, що збереглася донині з перебудовами XIX ст.) представлено в постійній експозиції нашого музею.
Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України
