З 19 до 21 квітня 1917 року в залі Будинку купецького зібрання у Києві (нині – Національна філармонія України) відбулися засідання Всеукраїнського національного конгресу – першого представницького форуму українців. Ця подія засвідчила перехід національного руху від початкового етапу формування Центральної Ради до реальної боротьби за встановлення України, як держави.
Ідея проведення засідання виникла після повернення із заслання голови УЦР Михайла Грушевського. Саме за його ініціативи почалася підготовка до скликання українського з’їзду, метою якого було перетворити Центральну Раду із київської на загальноукраїнську організацію. 1 квітня 1917 року відбулася 100-тисячна маніфестація, під час якої розповсюджували примірники газети «Вісти Української Центральної Ради». У газеті було опубліковано заклик до партій та організацій надсилати своїх представників на підготовчу нараду з організації з’їзду.
На той час складно було прямо обирати делегатів конгресу, тому Михайло Грушевський розробив змішану систему делегування, яка поєднувала представництво і національне, і територіальне, а саме – своїх делегатів надсилали як організовані українські групи (політичні партії, культурно-просвітні організації, кооперативи, студентські громади, селянські спілки, жіночі організації), так і сільські громади, заводи, військові частини.
На конгрес прибули представники усіх українських етнічних земель, які входили до Російської імперії, але також і делегати від українських громад Москви, Петрограда, Саратова, Томська та багатьох інших міст. Делегати з правом вирішального голосу повинні були мати мандати від організацій або громад, які вони репрезентують. Загалом у роботі Всеукраїнського національного конгресу взяло участь понад півтори тисячі осіб.
Робота Всеукраїнського національного конгресу (у той час його називали також і Українським національним з‘їздом) не тільки виправдала, а й перевищила сподівання його організаторів. «Україна нас підтримала, і велике національне об’єднання відбулося відразу з перших слів та зборів», – згадував згодом Михайло Грушевський. Також форум українців привітали представники інших народів імперії: грузинів, євреїв, литовців, поляків.
Головою конгресу було обрано Степана Ерастова – відомого українського діяча з Кубані. У перші два дні роботи з’їзду свої доповіді проголошували чільні діячі Центральної Ради: Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Федір Матушевський, Михайло Ткаченко, Валентин Садовський. Йшлося про принципи організації широкої національно-територіальної України.
Делегати конгресу ухвалили також пропозицію від Селянської спілки «поставити пам’ятник Т. Шевченку у Миколаєвськім садкові проти Університету, на місці пам’ятника цареві Миколі І». Ухвалили резолюції щодо участі представників від України у мирній конференції, яка мала відбутися після закінчення війни. Під час третього дня роботи конгресу було обрано голову Української Центральної Ради (ним безальтернативно став Михайло Грушевський), його заступників (Володимира Винниченка та Сергія Єфремова) і нових делегатів революційного українського парламенту.
Підготував Олександр Хоменко – науковий співробітник відділу «Музей Української революції 1917–1921 років» Національного музею історії України
