Поштова марка Директорії УНР («Віденська серія» 1920 р.) із портретом Тараса Шевченка. Експозиція відділу «Музей Української революції 1917 – 1921 років» Національного музею історії України.
З іменем Шевченка революція вперше постукала у двері української історії на світанку подій, які спричинили падіння монархії в Російській імперії. 10 березня 1917 року, коли у Петрограді саме розгорнулося антиурядове повстання, в Києві невелика громада українців звернулася до адміністрації із проханням дозволити провести скромну панахиду за Тарасом Шевченком. І отримала різку відмову. У Петрограді могло відбуватися все що завгодно, проте російська військова та цивільна влада в місті над Дніпром чітко пам’ятала: за будь-яких умов Київ має підпорядковуватися імперському центрові.
А вже 1 квітня 1917 року в тому самому Києві командувач Київським військовим округом Ніколай Ходорович буде вимушений прилюдно віддавати честь величезній українській маніфестації з портретами Кобзаря, національними прапорами й гаслами «Хай живе вільна Україна».
Тією весною національного пробудження 1917 року кожен новий крок на шляху українського державотворення освячувався іменем і словом Кобзаря. «Перед лицем найкращого сина нашого народу, невмирущого Ґенія нашого слова, великого пророка нашого визволення присягнім в сю велику хвилю всі як один муж: одностайно і однодушно всім стати на велике діло і не спочити і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономної вільної України», – із такими словами голова Центральної Ради Михайло Грушевський звернувся до учасників демонстрації 1 квітня, відомої в нашій історії як Перше Українське Свято Свободи. І у відповідь 100-тисячний натовп повторив: «Присягаємо, присягаємо!»
Незабаром у залі Купецького зібрання в Києві (нині – Національна філармонія України) відбувся Всеукраїнський національний конгрес, який перетворив Центральну Раду із київської на загальноукраїнську організацію. 19 квітня, у перший же день його роботи, представники Селянської Спілки внесли до зали засідань прапор із портретом Тараса Шевченка та написом: «Слава Невмирушому Кобзареві». Всі делегати підвелися і заспівали «Як умру, то поховайте»: відтоді, як засвідчив Михайло Грушевський, «Заповіт» став «гімном Центральної ради» і часто виконувався на її засіданнях. Цього самого дня учасники Конгресу ухвалили поставити пам’ятник Кобзареві «в Миколаєвськім садкові проти Університету, на місці пам’ятника цареві Миколі І».
Іменем Тараса Шевченка масово почали називати просвітні та культурні організації, воно стало надзвичайно популярним у підрозділах новоствореної Армії УНР. Такими були Перший Запорозький полк ім. Тараса Шевченка, полк, утворений восени 1917 року з вояків-українців Волинського, Павлівського, Ізмайлівського та Семенівського гвардійських полків Російської армії, Сердюцький курінь ім. Тараса Шевченка 1-ої Сердюцької дивізії, сформованої у грудні 1917 року за наказом Симона Петлюри, та багато інших підрозділів. Під час Української революції спорудили й перший монументальний пам’ятник Кобзареві (27 жовтня 1918 року в Ромнах, скульптор – Іван Кавалерідзе).
Саме в Українській Народній Республіці вперше ухвалили проголошення дня народження Тараса Шевченка 9 березня святковим та неробочим днем. Рада Народніх Міністрів УНР 6 березня 1918 року ухвалила відповідне рішення, наголосивши, що цього дня «у всіх школах повинні бути улаштовані лекції, бесіди і концерти на тему про Шевченка [в] національному, громадському і соціальному значенні» і що «всі урядові установи і будинки на Україні повинні бути украшені прапорами».
Підготував Олександр Хоменко, науковий співробітник відділу «Музей Української революції 1917–1921 років» Національного музею історії України.
