Ще від часів запровадження християнства (988 р.) тривалий час на українських землях літературною мовою де-факто була церковнослов’янська. Приблизно від XIV ст. та мова увібрала (і продовжила вбирати) значну кількість слів з розмовної української мови, саме тому її науковці почали називати староукраїнською. Цей варіант літературної української мови проіснує до кінця XVIII й протягом першої половини XIX ст., в Наддніпрянщині стараннями українських літераторів та інтелектуалів (І. Котляревського, Т. Шевченка та інших), поступово заміниться розмовною українською мовою.
Проте на західноукраїнських землях тривалий час місцеві українські діячі вважатимуть, що на письмі варто використовувати саме староукраїнську (церковнослов’янську) мову, або її адаптований до місцевих потреб варіант — так зване “язичіє”, що суттєвого гальмувало розвиток освіти. На рівні з діячами “Руської трійці”, одним з тих, хто відстоював право українців на західноукраїнських землях навчатися саме рідною (розмовною) українською мовою, був суспільно-релігійний діяч Антін Могильницький (1811-1873 рр.).
Він народився в с. Підгірки (нині частина м. Калуш) в родині греко-католицького священика. Вже за два роки помер його батько і родина перебралася до сусіднього с. Солотвина, де Антін провів своє дитинство. Від 1827 до 1840 рр. навчався в гімназіях Чернівців, Львова та Будапешту, там відзначився порушенням внутрішніх порядків. Пізніше закінчить Львівську духовну семінарію, висвятиться на священика (1841 р.) та служитиме у кількох селах Галичини й працюватиме приватним вчителем.
Під час навчання, Антін розпочав літературну діяльність, яку значно активізував в роки Весни народів. Провідним змістом його поезії та публіцистики була боротьба за рідну (розмовну) українську мову. У той час відомими його товарами були поема “Скит Манявський”, балада “Русин-воїн”, які були базовані на народних переказах.
Справді доленосним для А. Могильницького стане відновлення дії конституції та подальша її реформа в Австрійській імперії 1860-1861 рр., що поновило скликання Галицького сейму та занальнодержавного парламенту. Обраний 1861 р. депутатом до цих інституцій, А. Могильницький використає депутатську трибуну для захисту народної освіти рідною мовою та відстоювання інтересів українського населення в Австрійській імперії. Більше того, А. Могильницький буде в рішучій опозиції до поширеного у той час на західноукраїнських землях москвофільства.
Наприкінці життя, А. Могильницький відійде від літературних та громадських справ й завершив своє життя 13 серпня 1873 р. під час поїздки. Озираючись на ХІХ століття в Галичині, Іван Франко зазначить: “Житє Могильницького від самого 1838 року до його смерті було немов дзеркалом, в котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа”.
Підготував Анатолій Бараннік, науковий співробітник Національного музею історії України
