7 лютого (26 січня за старим стилем) 1804 року в с. Дунаєць Глухівського повіту народився Микола Андрійович Маркевич – історик, етнограф, поет та музикознавець.
«Благородне» походження зі старожитного козацького роду (між іншим, пов’язаного із Скоропадськими, Кочубеями, Галаганами і Тарновськими) забезпечило можливість для різноманітних вчених занять. Батько Миколи Маркевича отримав дворянське звання, а за вірну службу (у дипломатичних місіях) – маєтності з кріпосними на Чернігівщині (родина мала також власний будинок у Москві до пожежі 1812 р.). Тож 10-річний Микола здобував освіту у Приватному пансіоні Павла Білецького-Носенка, а протягом 1817–1820 рр. – у шляхетному пансіоні для дворянських дітей при Головному педагогічному інституті у Санкт-Петербурзі.
Завершивши навчання, Микола Маркевич служив у драгунському полку, однак через 4 роки у чині поручика вийшов у відставку. Такою була воля батька, який і сам колись, попри блискучі перспективи, полишив кар’єру та оселився у родовому маєтку. Тож майже все життя пройшло у клопотах з управлінням маєтком у селі Турівка Прилуцького повіту (нині – Яготинський район), поєднаних з різнорідними вченими заняттями та підтриманням постійних контактів зі знаними українськими діячами, відомими «будителями нації» (Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Євгеном Гребінкою, Михайлом Максимовичем та іншими).
Спочатку Маркевич займався лише поезією і музикою. Після кількох публікацій своїх перекладів у 1820-х рр. він видав у Москві «Українські мелодії» (1831), які стали одним із перших зібрань українського фольклору. В передмові автор висловив намір написати загальну історію «козацького краю». Це було тогочасною idée fixe багатьох літераторів. Тут доречно згадати про подібні плани у ті самі 1830-ті рр. Миколи Гоголя, який їх не здійснив, на відміну від Миколи Маркевича, котрий спромігся впродовж наступних десяти років підготувати і видати у Москві 5-томну «Історію Малоросії» (1842–1843). Перші два томи були літературним викладом історії від перших київських князів до поділів Речі Посполитої 1793 р., 3-й і 4-й містили тексти документальних джерел XV–XVIII ст., 5-й – примітки, статистичні відомості, переліки світських і церковних правителів та покажчики. Ця публікація стала другою після праці Дмитра Бантиша-Каменського спробою наукової синтези українського минулого. На відміну від свого попередника, Микола Маркевич відніс Русь до початків історії козацького краю, та акцентував увагу на втрачених «козацьких вольностях». Віссаріон Бєлінський звинуватив автора у «малоросійському патріотизмі».
Окрім того, Маркевич став автором одного із перших вокалів на вірші Тараса Шевченка, а дослідники простежують його ідейний вплив на ранні поезії Кобзаря. До заслуг Маркевича варто додати його заняття статистикою та етнографічними студіями, що увінчалися публікаціями про місцеві обряди та культурні традиції.
Сучасники також знали цього діяча як власника унікальної колекції давніх документів. Вона сягала більше 10 тис. одиниць, більша частина якої нині зберігається в архівосховищах Москви і Санкт-Петербурга. У Києві ж наявні неопубліковані праці автора з історії та етнографії. У колекції НМІУ є окремі томи історичної синтези Маркевича та публікації про гідрографію Полтавської губернії 1856 р.
Різножанрові наукові студії Маркевича надзвичайно вплинули на формування історичного та етнографічного образу української нації у середині – другій половині ХІХ ст.
Підготував Ярослав Затилюк, старший науковий співробітник відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України Національного музею історії України
