Церква має утверджуватися на кістках мучеників – цей принцип було буквально втілено у давньому Києві. Пам’ять двох християн-мучеників, на місці загибелі яких було зведено Десятинну церкву, вшановується 25 липня за новим стилем.
Церковні перекази стверджують, що 983 року кияни-язичники на чолі з поганином Володимиром принесли в жертву ідолам двох київських християн, батька й сина – Федора та Івана. Федір був варягом, що тривалий час жив у Візантії, а потім перебрався до Києва. Князь і люди вимагали від нього видати їм сина Івана для ритуального вбивства. А коли побожний чоловік відмовився, розлючений натовп розтрощив садибу християн та убив їх обох. Федір навіть спробував сперечатися з поганами, вказуючи, що їхні боги – дерево, зроблені руками, а істинний Бог – той, хто створив світ. Язичники не послухали його. Але вже невдовзі на місці знищеної садиби постала Десятинна церква – диявол був посоромлений.
Ця красива історія переповнена недостовірними деталями. Так часто буває з благочестивим сюжетом – його компактне ядро з часом обростає товстим шаром домислів. Спробуймо зняти цей шар і віднайти достовірну основу.
По-перше, домислом є імена варягів. Для «Повісті минулих літ» (початок ХІІ ст.) вони ще анонімні. У першому житії варягів-мучеників (не раніше ХІІ ст.) з’являється ім’я сина – Іван. А його батько стає Федором значно пізніше – у XVI–XVII ст.
По-друге, дата загибелі. Так само, як і дата смерті княгині Ольги (11 липня), день мученицької кончини двох варягів з’являється лише у житіях ХІІ ст. – вторинних щодо «Повісті минулих літ». Те, що ці дні розташовані одне за одним і передують дню смерті Володимира Великого видає штучність дат. Розташування цих дат у календарі, змайстрованому церковними книжниками ХІІ ст., відповідає історичній послідовності подій. Насправді, першою померла Ольга, потім – варяги-мученики, а згодом – і Володимир. У календарі маємо: 11.07 – 12.07 – 15.07.
Окрім дня і місяця, не все в порядку з роком події. «Повісті минулих літ» датує загибель двох варягів 983 роком. Однак, за невеликим винятком, усі дати цієї хроніки до ХІ ст. є штучними і умовними. Для її автора Василя-Сильвестра було важливо помістити цю подію незадовго до початку «шукання віри» Володимиром. Пролита на київській землі християнська кров мала знаменувати апогей поганства перед його неминучою поразкою.
По-третє, у сюжеті помітні «мандрівні мотиви», притаманні багатьом оповіданням про перших мучеників і місіонерів у різних країнах: християни як жертва ідолам; викриття фальшивості поганських богів – «вони – дерево, руками зроблені». Отже, цей нехитрий сюжет про варягів-християн легко міг бути створений постфактум.
Що ж залишається у достовірному ядрі легенди про варязьких мучеників? Хіба що існування їхньої садиби на місці Десятинної церкви? Насправді, на початку ХХ ст. здавалося, що археологам вдалося розкопати рештки будинку Федора та Івана кінця Х ст. Однак те, що поспіхом назвали «домом варяга», після ретельного аналізу виявилося домовиною – стандартним камерним похованням, характерним для ранніх русів (в етнічній основі – скандинавів, або за літописною термінологією – варягів). Десятинна церква була побудована на місці язичницького курганного могильника під час першого в історії Києва свідомого руйнування історичного ландшафту (будівельна програма Володимира).
Цей факт – будівництво церкви на «варязьких могилах» – міг трансформуватися у красиву й символічно заряджену легенду в середовищі київського духовенства. Історія зазнала благочестивої фальсифікації. Адже у цій канонізованій версії перший храм Русі постав не на кістках язичників, а на крові перших мучеників.
Підготував Вадим Арістов – старший науковий співробітник НМІУ.
