23 червня виповнюється 62 роки від дня смерті відомого українського археолога Михайла Яковича Рудинського (1887–1958). На музейній ниві його діяльність у 1920-х роках почалася у Центральному пролетарському музеї Полтавщини (нині – Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського).
З 1925 року Михайло Рудинський працював у Всеукраїнському музейному містечку в Києві, з 1926 – у археологічному відділі Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка, поряд з досвідченими і відомими археологами Валерією Козловською та Данилом Щербаківським. Внаслідок конфліктної ситуації, спричиненої призначенням на посаду директора Всеукраїнського історичного музею чекіста Андрія Винницького, Михайло Рудинський на початку 1927 року звільнився за власним бажанням.
Після переїзду до Києва, працюючи у київських музеях, у 1924–1928 роках був вченим секретарем Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН, а також позаштатним співробітником Кабінету-музею антропології та етнології імені Федора Вовка при ВУАН. З 1925 року Михайло Рудинський за дорученням ВУАН здійснив чимало археологічних експедицій у різні регіони України. У 1925 році, під час двох своїх відряджень на Новгород-Сіверщину, Глухівщину і Кролевеччину, на річці Смячці відкрив дві нові археологічні культури.
1929 року Михайло Рудинський (на той час – вже штатний співробітник відділу передісторії Кабінету-музею антропології та етнології ВУАН) очолив археологічну експедицію, у якій, крім працівників Кабінету-музею, взяли участь науковці Глухівського, Конотопського та Сосницького музеїв. Того року поблизу села Мар’янівки на Глухівщині була виявлена пам’ятка доби бронзи.
У книгозбірні Національного музею історії України (НМІУ) зберігається видання «Праці ІІ-ї Міжнародної конференції Асоціації з вивчення четвертинного періоду Європи, вип. IV» з датованим 15 травня 1933 року дарчим написом українською мовою Михайлові Рудинському від співавтора, який не зазначив свого прізвища. Цією особою міг бути один із учасників конференції – український палеонтолог Іван Григорович Підоплічко (1905–1975).
Після реорганізації у 1934 році Кабінету-музею антропології та етнології ВУАН його археологічні колекції були передані до Інституту історії матеріальної культури (з 1938 року – Інституту археології УРСР). Нині археологічні колекції колишнього Кабінету-музею антропології та етнології ВУАН (більшість яких зібрав Рудинський) перебувають у фондовому зібранні НМІУ. Про те, наскільки широкою була географія наукових експедицій Михайла Рудинського у 1925 – на початку 1930-х років, свідчать назви населених пунктів України, звідки дослідник привіз до Києва археологічні колекції: Черкащина (Трахтемирів), Надпоріжжя (Волоське, Кодак, о. Лоханський), Чернігівщина та Сумщина (Кудлаївка, Пирогівка, Смяч, Охтирка, Журавка, Дігтярівка, Мар’янівка, Мізин, Пушкарі), Хмельниччина (Бакота, Брага, Врублівці, Губарів, Загоряни, Кадиївці, Калачківці, Китайгород, Конилівка, Кужелеве, Летичів, Меджибіж, Озаринці, Отроків, Патринці, Рогізна, Сокіл, Стара Ушиця, Студениця, Фридрівці), Вінничина (Нагоряни та Хоньківці).
У 1930 році Михайло Рудинський, разом із відомими науковцями Федором Ернстом, Василем Базилевичем, Валерією Козловською, Миколою Шарлеманем, Володимиром Караваєвим, Сергієм Гіляровим, Миколою Макаренком, Олексієм Новицьким, Євгенією Спаською, Петром Курінним, взяв участь у написанні статей до путівника «Київ: Провідник», виданого під егідою ВУАН. Участь у цьому видавничому проекті стала однією з причин арешту Михайла Рудинського, у 1934 р. звинуваченого в участі у «підпільній націоналістичній організації». Тоді за сфальшованими обвинуваченнями було заарештовано багато співробітників ВУАН.
Повернувшись у 1944 році із заслання, Михайло Рудинський завідував відділом первісної археології Інституту археології АН УРСР у Києві, у 1948 році захистив докторську дисертацію, і до кінця свого життя продовжував займатись археологією.
Підготувала Олена Попельницька – завідувачка відділу науково-видавничої діяльності НМІУ
