15 червня 1775 року генерал Петро Текелій повертався з бойових дій переможної російсько-турецької війни 1768–1774 рр. зі значними воєнними силами (10 піхотних, 8 кавалерійських полків і з численними ескадронами донського козацтва), і несподівано оточив Січ. Запорожцям він оголосив волю імператриці Катерини ІІ її ліквідувати. Зважаючи на явну перевагу противника (більшість запорожців після війни роз’їхалися по паланках і зимівниках), обложені здалися без бою. Січові укріплення і споруди були зруйновані, а військова скарбниця з регаліями і коштовностями, а також архів вивезено до Петербурга. Туди ж під конвоєм доправили і керівників останньої – Підпільненської Січі, яким вчинено суд і оголошено покарання. Військового суддю та писаря заслано у Сибір, а кошового отамана, 85 річного(!) Петра Калнишевського (1691–1803) – до Соловецького монастиря, де він провів решту, 27 років свого життя. В епітафії на його похованні записано про відбуття ним «смирення». Незадовго до свого арешту в 1775 році отаман отримав найвищу державну нагороду від імператриці (орден Андрія Первозванного) за мужність у війні з турками.
Зображення козака (рангу сотника) XVIII ст. на одній з робіт Воскресенського. Перша половина ХІХ ст. З колекції НМІУ
Руйнацію Січі підданим імперії пояснили лише через два місяці маніфестом від 14 серпня 1775 року. Своє рішення імператриця назвала виконанням боргу перед імперією, адже запорожці є «розбійницьким збіговиськом всякої мови і віри, яке живе з грабунків і займається гультяйством». Така характеристика явно не співвідноситься з висунутим їм звинуваченням: мовляв, запорожці зайняли чимало земель в степу, завели там свої господарства і задумали створити незалежну область на шкоду імперії. Імперську владу дратував сам факт існування Війська Запорозького Низового, терени якого фактично стали місцем вільного підприємництва (хоча б із огляду на традиційну запорозьку торгівлю кримською сіллю та доходами від господарських промислів). Фактично їх незалежні жителі дратували ще Петра І, котрий назвав Запорожжя «коренем усякого зла». Наступники царя, включно з Катериною ІІ, терпіли «острівець вольностей», допоки запорожці були потрібні для воєн з кримським ханом та його сюзереном – турецьким султаном.
Друкований примірник маніфесту Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі 1775 р. З колекції НМІУ
Поза тим, руйнування Січі стало одним із чергових етапів політики остаточної інкорпорації України до імперії. В інтересах «добре впорядкованої» держави Катерина ІІ уже в перші роки свого тривалого правління (1762–1796) відправила у відставку гетьмана Кирила Розумовського (1764). А після ліквідації Січі було скасовано всі козацькі чини і полково-сотенний устрій. Вихідці з вищих козацьких верств починають клопотати про здобуття грамот на дворянство, а решта – йдуть на службу в пікінерські полки або стають селянами.
Кирило Розумовський – останній гетьман Війська Запорозького (1750–1764). Портрет ХІХ ст. З колекції НМІУ
Знищення Січі сучасники справедливо сприйняли актом занапащення «козацької нації». Та невдовзі їхні нащадки почнуть культивувати мову, звичаї та самобутність України, тим самим живлячи формування української ідентичності. Ототожнення себе з нащадками козаків стимулювало національно-визвольні змагання і свідомість багатьох поколінь українців.
Зворотний форзац другого видання Кобзаря 1844 р. із зображенням козацької могили
Підготував Ярослав Затилюк – старший науковий співробітник відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України
