На фото: Микола Петров в альбомі випускників КДА. 1907 р. НМІУ
6 травня (24 квітня за старим стилем) минає 180 років із дня народження Миколи Івановича Петрова – відомого історика, дослідника української літератури, археографа. Він народився в сім’ї дяка у с. Вознесенському Костромської губернії. Від 1861 р. й до смерті життя М. Петрова було пов’язане з Україною, насамперед – із Києвом. Юнак закінчив Київську духовну академію (КДА), де потоваришував із майбутнім письменником Іваном Нечуєм-Левицьким. Потім він учителював на Волині, а 1870 р. повернувся до Академії викладачем кафедри словесності, де пропрацював у штаті до 1911 р.
Ще у студентські роки юнак захопився давньою українською літературою і вже тоді зауважив відмінності української, білоруської та російської мов. Відтоді наукові інтереси Миколи Івановича значно розширилися, проте концентрувалися саме на українському минулому. Спочатку, як зазначав у 1879 р. сам М. Петров, йому було нелегко: «Главная запятая для моих работ заключается в том, что я – кацап (великоросс) ‑ стараюсь изучить малорусскую и польскую жизнь. А это не штука».
Однак саме він став автором першого цілісного «Нарису української літератури XIX ст.» (1884), багатьох книг та статей із минулого української освіти, церковного життя, топографії Києва, історії Волині, Поділля та інших українських регіонів, досліджень рукописів і матеріальних пам’яток. Перу М. Петрова належить понад 400 праць, десятки з яких – книги (і це в часи, коли вчені працювали навіть без друкарських машинок). Чимало з них стали класичними. Миколу Івановича оцінили ще за життя. Він був членом та почесним членом 46 наукових організацій. А в 1918 р. М. Петрова обрали одним із перших академіків новоствореної Української академії наук та головою катедри українського письменства. До речі, поки УАН не мала приміщень, її Спільне зібрання та засідання історично-філологічного відділу відбувалися на квартирі Миколи Івановича на Подолі на вул. Волоській (нині – будинок 8/5). Цінували професора і студенти. Коли той звільнявся із КДА, вони звернулися до нього з такими словами: «С берегов далекой Волги Вы принесли на берега Днепра свои богатые способности и отдали их Украине... Не даром про Вас говорят, что Николай Иванович Петров открыл украинскую литературу. И за эту учёную работу горячё благодарит академическое студенчество, студенты-украинцы в частности, а в лице последних и вся Україна, своего доброго старого «діда Миколу». Рідненька Україна земно кланяється Вам за то, что Вы узнали ее, что Вы полюбили ее... Она чтит Вас, как своего лучшего сына».
Лист секретаря ЦАТ М. І. Петрова К. В. Болсуновському із подякою за дарунок трьох предметів до ЦАМ. 24.10.1894 р. Архів НМІУ
Яскрава сторінка наукового життя історика, що опосередковано пов’язує його з НМІУ, – це створення в 1872 р. й розвиток Церковно-археологічного товариства (ЦАТ) та Церковно-археологічного музею (ЦАМ) при КДА. Варто наголосити, що ЦАМ з’явився за три десятиліття до того, як у Києві запрацював перший публічний музей, під поняття «археології» на той час підпадало вивчення всіх старожитностей (включно з рукописами, стародруками, етнографічними пам’ятками тощо), а унікальні пам’ятки часто лише опосередковано стосувалися церковної старовини. М. Петров опікувався комплектацією музею, упорядкуванням, описом, вивченням предметів (перед Першою світовою війною їх налічувалося близько 40 тис. одиниць). Після встановлення радянської влади частину пам’яток із колекції ЦАМ було втрачено, проте багато опинилися в різних установах і нині зберігаються в центральних українських музеях, бібліотеках та архівах.
Бивень мамонта із ЦАМ (постійна експозиція НМІУ)
Сотні колишніх артефактів ЦАМ є в зібранні НМІУ. Це картини, гравюри, вироби з металу, тканини, нумізматичні та сфрагістичні, археологічні пам’ятки тощо. Так, один із перших експонатів, що зустрічає наших відвідувачів, – майже двометрова середня частина бивня мамонта з-під Трипілля – колись належав ЦАМ.
М. Петров застав закриття свого дітища – Церковно-археологічного музею. Сам дослідник, вже незрячий і розбитий паралічем, помер 20 червня 1921 р. Його поховали на кладовищі Флорівського монастиря.
Максим Яременко, науковий співробітник НМІУ
