Олена Буняк. Становлення Української автокефальної православної церкви в роки Другої світової війни (за матеріалами НМІУ та ЦДАВО України)/О.Буняк//Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. – Львів, 2017. – Вип. 27. – С.373-383.

 

 

УДК  93.27/322 (1941 – 1945)

 

Олена Буняк

Становлення Української автокефальної православної церкви в роки Другої світової війни (за матеріалами НМІУ та ЦДАВО України)

 

Зроблена спроба дослідити передумови виникнення, особливості становлення і діяльності Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Полікарпом Сікорським в роки Другої світової війни. Розглянуто особливості появи Автономної православної церкви на чолі з митрополитом Олексієм Громадським в зазначений період. Прослідковано динаміку міжцерковних відносин УАПЦ та АПЦ в окупаційний період. Вказано на відмінність позицій митрополита Полікарпа Сікорського і митрополита Олексія Громадського щодо майбутнього українського православ’я. Проаналізовано особливості церковної політики окупаційної влади по відношенню до Української автокефальної православної церкви. Показано церковно-релігійну діяльність УАПЦ на еміграції в повоєнний період. Акцентовано увагу на матеріалах із зібрання Національного музею історії України, які стосуються досліджуваної теми та можуть бути використані в експозиційно-виставкових проектах.

Ключові слова: Українська автокефальна православна церква, Автономна православна церква, митрополит, Друга світова війна, окуповані українські землі, Національний музей історіїУкраїни.

Olena Bunyak

The formation of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church during the Second World War (ву materials NMIU and TSDAVO of Ukraine)

The article is an attempt to explore the preconditions of occurrence, peculiarities of formation and activity of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church headed by Metropolitan Polikarp Sikorski during the Second world war. The features of the emergence of an Autonomous Orthodox Church headed by Metropolitan Alexey Gromadski during this period. Traced the dynamics of inter-Church relations of the UAOC and the AOC in the period of occupation. Listed on the difference of the positions of Metropolitan Polikarp Sikorski and of the Metropolitan Alexei Gromadski regarding the future of Ukrainian Orthodoxy. Analyzes the features of the ecclesiastical policy of the occupation authorities towards the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church. Shows the Church and the religious activities of the UAOC in emigration in the postwar period. Focused on materials from the collection of the National Museum of history of Ukraine, which relate to the topic being studied and can be used in the exposition and exhibition projects.

Keywords: Autocephalous Ukrainian Orthodox Church, Autonomous Orthodox Church, Metropolitan, World War II, occupied Ukrainian lands, National history museum of Ukraine.

Упродовж ХХ ст. православна церква в Україні тричі відновлювала свою діяльність на засадах автокефалії: у 1921, 1942 та 1990 рр.В роки Другої світової війни УАПЦ була відновлена вдруге на Соборі, що зібрався у Пінську (лютий 1942 р.). Очолив Церкву митрополит Полікарп (Сікорський).

Автор ставить за мету розглянути передумови виникнення, особливості становлення і діяльності Української автокефальної православної церкви в роки Другої світової війни та представити матеріали із зібрання Національного музею історії України, які безпосередньо стосуються досліджуваної теми.

Актуальність статті полягає в тому, що до наукового обігу введено документи із колекції НМІУ, які сприяють ширшому висвітленню окремих проблем з історії УАПЦ періоду Другої світової війни та повоєнний період і можуть бути використані в експозиційно-виставкових проектах.

Вивчення історії православної церкви в Україні в роки Другої світової війни започаткували дослідники з української діаспори. Одним із перших почав вивчатипроцес відновлення церковного життя на українських землях та становлення УАПЦ в роки окупації Є.Чигиринський [30]. Особливості відродження та розбудови УАПЦ в окупаційний період досліджували О. Дублянський [13], Д. Бурко [3], О. Воронин [8] та В. Косик [19]. Найбільш ґрунтовною роботою із зазначеної тематики є «Нарис історії Української Православної Церкви» І. Власовського. Відомий історик української церкви детально описав особливості становлення автокефальної церкви в усіх регіонах України, розкрив зміст церковної політики нацистського режиму та проаналізував міжцерковні відносини [5].

Праці радянських авторів, які торкалися проблематики дослідження церковно-релігійного життя в умовах нацистської окупації, заангажовані та обмежені ідеологічними штампами. Діяльність православних церков у 1941-1944 рр. вони зображували як прояв колабораціонізму [10; 11; 12; 20]. Найбільш цікавою є робота радянського історика М.Коваля, який ввів до наукового обігу значний обсяг нових документів [17].

Окреме місце у історії українського православ’я займають публікації представників духовенства Руської православної церкви (РПЦ) [16; 21]. Майже всі автори займали відкрито ворожу позицію відносно православних церков, що виникли на окупованій території України, називаючи їх профашистськими. Значно відрізняється робота архієпископа Веніаміна «Трагические страницы истории церкви на оккупированной территории» [2], в якій колишній єпископ Автономної церкви показав руйнівну роль нацистських окупантів по відношенню до православної церкви.

Сучасна вітчизняна історіографія бере свій початок з часу проголошення незалежності України. Значним внеском у дослідження історії української Церкви в період нацистської окупації стали публікації О. Лисенка [22; 23], в яких автор, відкинувши ідеологічні установки, зробив спробу критичного аналізу релігійної ситуації, що склалася в окупованій Україні. Історію православних конфесій в Україні в окупаційний період досліджував також В. Гордієнко [9], а динаміку релігійно-церковної політики нацистів щодо українського православ’я – Ю.Волошин [6; 7]. У монографії В. Пащенка «Православ’я в новітній історії України» [26] два розділи із трьох присвячено церковно-православному рухові в період Другої світової війни.

Важливі архівні матеріали про становище православ’я в Україні в період нацистської окупації знаходяться у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, зокрема, документи Штабу рейхслейтера Розенберга для окупованих східних областей, інструкції Міністерства Східних територій по проведенню релігійної політики на окупованих землях, звіти резидентів СД про релігійне життя тощо.

Становлення та розбудову УАПЦ в роки Другої світової війни слід розглядати в контексті ситуації, що склалася в релігійному житті у міжвоєнний період. На початку 1920-х рр., після поразки національно-визвольних змагань до Польщі відійшли західноукраїнські та західнобілоруські землі. На цих територіях проживало понад 4 млн. православних (з них бл. 2,7 млн. українці) [1, 302], які раніше належали до Російської православної церкви (РПЦ). В зв’язку з цим у 1922 р. польська влада видала закон про організацію православної церкви в Польщі. Новостворену Церкву очолив митрополит Варшавський Георгій. За згодою польського уряду, московський патріарх Тихон призначив його екзархом православної церкви в Польщі. Водночас Московський патріархат надав автономію православній церкві в Польщі, цим фактом стверджуючи її канонічну спадковість від РПЦ. Однак польський уряд вважав доцільним, щоб православ’я в республіці мало статус автокефалії. За підтримки польської влади 14 червня 1922 р. митрополит Георгій скликав Собор єпископів у складі архієпископа Діонісія (Валединський) і єпископа Олександра (Іноземцев). Собор постановив не визнавати юрисдикції Московського патріархату. Згодом Вселенський Патріарх Григорій VII підписав «Патріарший і Синодально-канонічний томос Вселенської Константинопольської Патріархії, від 13 листопада 1924р., про визнання Православної Церкви в Польщі Автокефальною» [27, 113-116].

На території Радянської України, після входження до її складу західноукраїнських земель, опинилося багато парафій Польської автокефальної православної церкви. Їх очолили єпископ Олексій (Громадський) із осідком в м. Крем’янець та єпископ Полікарп (Сікорський) із осідком в м. Луцьк. У постановах Синоду православної церкви в кордонах Західної України і Західної Білорусі від 1 листопада та 15 грудня 1939 р. наголошувалось на подальшій діяльності на засадах канонічної єдності з митрополитом Діонісієм, якому підпорядковувалися православні громади, що залишилися на території Польщі.

Частина української громадськості сподівалася, що православно-церковний рух, а згодом і єдину Українську православну церкву, під протекторатом митрополита Діонісія очолить найстарший за хіротонією архієпископ Олексій (Громадський). Однак цього не сталося. Архієпископ Олексій скликав 18 серпня 1941 р. у Почаївській лаврі Собор єпископів, на якому було заявлено, що ні окремі єпископи, ні навіть Собор єпископів області не можуть самочинно проголошувати автокефалію. Таке рішення мотивувалося тим, що ієрархи Західної України дали свого часу підписку про визнання юрисдикції Московського патріархату. Тому до вирішення цього питання помісним Собором «Церква повинна залишатися підпорядкованою Московській патріархії, але з правами автономії, яку свого часу надала їй Церква російська» [24, 678]. Так утворилась Автономна православна церква (АПЦ) в Україні на чолі з архієпископом Олексієм. Йому підпорядковувалося 16 ієрархів, Києво-Печерська лавра, монастирі Волині тощо. Кафедри автономної церкви існували в Києві, Дніпропетровську, Житомирі, Вінниці, Полтаві, Миколаєві, Луцьку, Рівному, Чернігові, Херсоні. Автономна православна церква до свого кліру приймала синодальних українських священиків через таїнство покаяння, «живоцерковників» через публічне покаяння, а священиків УАПЦ, очолюваної свого часу митрополитом Липківським, вважала «безблагодатними самосвятами» і відмежовувалась від них. Черговий Архієрейський собор, який відбувся 8-12 грудня 1941 р. в Почаївській лаврі, виступив із застереженням щодо руху за відновлення УАПЦ. Крім того, він вирішив ряд організаційних питань та найменував владику Олексія митрополитом Волинським і Житомирським, екзархом усієї України.

Частина українського православного духовенства і віруючих не визнала автономії та сподівалась на відродження автокефалії. На підтвердження сказанного приведем документ, який є дуже важливим для розкриття вище зазначеної теми:                                            «До Київської Міської Управи

Українського Автокефального

Православного братства на Звіринці

Заява

Ми нижчепідписані мешканці – українці Звіринця всі бажаємо слухати Службу Божу на українській мові і тому просимо видати нам дозвіл організувати відправу в Видубицькому монастирі, віддавши в наше користування під Українську Автокефальну Православну Церкву як головний монастир, так і літню церкву. 1941 р. 18 жовтня.

Головний монастир св. Георгіївський, літня церква – Чудо св. Михайла.

Церковне братство:(підписи – в кіл. 11 осіб» [28, Арк.96, 96 зв])

В Києві з вересня 1941 р. до лютого 1942 р. працювала Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка відновила свою діяльність на засадах канонів і статуту, затверджених Всеукраїнським православним церковним собором 1921 р. Згідно з вказівкою ВПЦР від 13 січня 1942 р., «священика, що обійняв посаду настоятеля парафії, не вважати настоятелем церкви до того часу, поки священик не візьметься на облік у Всеукраїнській Православній Церковній Раді (адрес: м. Київ, Софійський Собор, помешкання з боку вул. Короленка, рядом з універмагом)» [28, 133]. Від священика вимагалося заповнити дві анкети, додати до них дві фотографії та свою автобіографію, написати заяву до ВПЦР, в якій зазначити село і парафію, де він планував бути настоятелем. Одночасно від парафіяльної ради села взяти протокол (заяву) про те, що саме йому довірили очолити парафію. Кожен священик був зобов’язаний мати відрядження, стати на облік в Комітеті по організації Української Православної Церкви (м. Бориспіль) та в Бориспільській Районовій Поліції. Після завершення реєстрації та обліку священик вважався настоятелем парафії [28, 133].

Організаційне оформлення Української автокефальної православної церкви в роки Другої світової війни започаткував Декрет про призначення єпископа Полікарпа Сікорського на посаду тимчасового адміністратора Православної автокефальної церкви на звільнених землях України з наданням титулу архієпископа, підписаний митрополитом Польської автокефальної православної церкви Діонісієм 24 грудня 1941 р. [24, 1049]. На той час для владики Полікарпа головним завданням було створення власної ієрархії. З цією метою на початку лютого 1942 р. у Пінську відбувся церковний собор українських єпископів. Він здійснив першу архієрейську хіротонію – висвятивши трьох єпископів, в тому числі Никанора (Абрамович) – єпископа Чигиринського. Собор офіційно відновив Українську автокефальну православну церкву; проголосив наступність та органічний зв’язок з УАПЦ формації 1921 р.; ухвалив приймати до свого кліру священиків і дияконів з УАПЦ, очолюваної в свій час митрополитом В. Липківським, «в сущому сані», тобто повністю визнаючи канонічність їхнього висвячення.

Нововисвячені єпископи УАПЦ Никанор (Абрамович) та Ігор (Губа) прибули 12 березня 1942 р. до Києва. Про умови, в яких їм довелося працювати, владика Никанор розповів у листі до архієпископа Полікарпа:«Приїхали ми в Київ запізно, бо в нашім посіданні осталися тільки три церкви: Андріївський собор, церква на Солом’янці та на Деміївці. Застали ми в Києві всього нашого духовенства 8 душ» [24, 710]. Водночас, як повідомлялося в листі, у підпорядкуванні автономного єпископа Пантелеймона були Покровський монастир (його резиденція), Введенський та Флорівський жіночі монастирі, Михайлівський, Видубицький, Іонівський чоловічі монастирі, Церковщина, а також 14 церков з 28 священиками, а «разом у Києві їм належало 26 парафій» [24, 711]. Численні прохання владики Никанора до німецької окупаційної адміністрації в особі київського генерал-комісара про передачу Софійського собору УАПЦ залишилися без відповіді. Приміщення по вул. Короленка, 24-а, яке раніше належало управлінню Автокефальної церкви передали Автономній церкві. Автокефальні єпископи змушені були переїхати до напівпідвального приміщення (вул. Короленка, 24-в), де спочатку не було навіть світла і води.

Другий Собор єпископів УАПЦ, який відбувся в Києві в травні 1942 р., висвятив ще шістьох ієрархів [28, 198], в їх числі Мстислава (Скрипник) - єпископа Переяславського. Владика Мстислав одночасно був вікарієм архієпископа Никанора і секретарем собору УАПЦ [28, 174]. Невдовзі після хіротонії єпископ Мстислав вирушив на Лівобережну Україну, де вивчав стан церковного життя, займався його організацією. В Харкові в липні 1942 р. відбулася нарада, в якій взяли участь митрополит Феофіл Булдовський, члени Харківського єпархіального управління та голова Полтавського єпархіального управління. На ній було ухвалено, що підпорядковані високопреосвященнійшому владиці Феофілу парафії на теренах Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей становлять складову частину Української православної автокефальної церкви на чолі з адміністратором – архієпископом Полікарпом [24, 727]. Після звільнення у 1943 р. від гітлерівських загарбників східних територій України, митрополит Феофіл Булдовський був чи не єдиним з архієреїв УАПЦ, хто не виїхав за кордон. В листопаді 1943 р. владика був заарештований НКВС, а 20 січня 1944 р. помер в ув’язненні.

Утворення в Україні двох православних центрів – автономного та автокефального призвело до конфронтації між Олексієм Громадським та Полікарпом Сікорським. Конфлікт розпалювався навколо питання про церковну юрисдикцію для православної церкви в період німецької окупації. Митрополит Полікарп обстоював правочинність титулу Адміністратора УАПЦ і виступав за підпорядкування Варшавському митрополиту Діонісію. Своє рішення він мотивував тим, що «автокефалія надана в 1924 р. Вселенським Патріархом не Польщі, а православній церкві на землях, які входили до складу Польщі» [14, 521]. Митрополит Олексій переконував на необхідності перебування в юрисдикції Московського патріархату до того часу, «коли всі автокефальні Церкви, а разом з ними і Московська церква дадуть своє благословення на автокефальне існування нашої Церкви канонічною дорогою» [14, 523].

Упродовж літа 1942 р. кількість парафій УАПЦ швидко зростала, незважаючи на перешкоди з боку автономістів і утиски німецької окупаційної адміністрації. Лише на Київщині на 1 вересня 1942 р. було 298 парафій [14, 530]. З метою обговорення загального стану церковних справ, проблем окремих єпархій та координації подальшої діяльності УАПЦ було ухвалено провести 4-8 жовтня в Луцьку Собор єпископів. Німецька окупаційна влада заборонила проводити Собор, тому єпископи змушені були обговорювати всі актуальні справи неофіційно. Найважливіше рішення, яке вони ухвалили – направити до митрополита Олексія делегацію в складі архієпископа Никанора і єпископа Мстислава для переговорів про можливе вирішення питання церковного розколу. Їхня місія завершилася успішно:8 жовтня 1942 р. в Почаївській лаврі митрополит Волинський і Житомирський Олексій, архієпископ Чигиринський Никанор та єпископ Переяславський Мстислав підписали Акт поєднання Автокефальної і Автономної Церков [24, 729-731]. Цей документ задекларував, що Українська автокефальна православна церква фактично існувала і мала єднання з усіма православними церквами через блаженнійшого митрополита Діонісія. Однак проти Акту поєднання виступила група єпископів-автономістів на чолі з Пантелеймоном. Під їхнім тиском та прямим втручанням німецьких окупаційних властей, які також не визнавали підписаної в Почаєві угоди, митрополит Олексій відкликав свою згоду на поєднання. Акт був денонсований Автономною православною церквою 15 грудня 1942 р. [4, 457].

Німецька окупаційна адміністрація офіційно не забороняла діяльність релігійних інституцій, але стежила, щоб вони перебували під її контролем [29, 1]. Наприкінці травня 1942 р. було видано розпорядження про те, що без попереднього узгодження з німецькими властями не можна висвячувати нових єпископів. У вересні того ж року архієрейські хіротонії взагалі були заборонені. На той час Автокефальна церква нараховувала 14 ієрархів, а Автономна – 16 [24, 670]. Згідно з розпорядженням рейхскомісара України від 1 червня 1942 р., релігійна громада могла бути розформована «якщо її дії будуть поширюватися не тільки в релігійному напрямку» [29, 11]. Незважаючи на тиск з боку окупаційної влади, станом на липень-серпень 1943 р. УАПЦ нараховувала близько 3000 парафій та понад 1700 священиків [15, 74].

Після вбивства митрополита Олексія Автономна церква вже не відігравала такої помітної ролі в церковно-релігійному житті України. Про обставини смерті митрополита повідомляла газета «Нове українське слово» № 110 (428) за 12 травня 1943 р., що виходила в окупованому Києві [25, Л-6963]. Перед звільненням України від гітлерівських загарбників частина духовенства АПЦ емігрувала на Захід, де згодом влилася до Російської православної церкви за кордоном (РПЦЗ). Єпископи і священики, що залишилися в Україні, приєдналися до Російської православної церкви.

Частина архієреїв та рядових священнослужителів УАПЦ також емігрували на Захід. Залишаючи Україну, автокефальні єпископи 25 квітня 1944 р. звернулися до українського народу із Соборним архіпастирським посланням, в якому закликали вірних і духовенство міцно згуртуватися навколо своєї Української церкви та не вірити «безбожницько-більшовицькій пропаганді» [24, 765]. Автокефальні парафії, відновлені в роки окупації, або перейшли під юрисдикцію Московського патріархату, або були закриті.

У повоєнні роки в Західній Європі оформилася митрополія УАПЦ. Митрополит Полікарп скликав 16 липня 1945 р. в м. Бад Кіссінген Собор єпископів, який ухвалив діяти надалі як ієрархічний орган Української автокефальної православної церкви на еміграції. Влітку 1949 р. в УАПЦ було близько 60 парафій, 20 тис. віруючих та 127 священиків [18]. Окремі факти з історії УАПЦ повоєнного періоду, а також Різдвяне архіпастирське послання митрополита Полікарпа до вірних вдалося віднайти у газеті «Братський листок», ч. 10 за 7 січня 1948 р. видання Свято-Павлівського братства УАПЦ при таборі переміщених осіб в м. Гайденав (Німеччина) [25, Л-7301].

Отже, в роки Другої світової війни на окупованій території України існували дві православні Церкви: Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорський) та Автономна православна церква на чолі з митрополитом Олексієм (Громадський). Перша визнавала юрисдикцію Варшавського митрополита Діонісія, друга – Московського патріархату. Відносини між Церквами були напруженими. Численні інструкції німецької окупаційної адміністрації руйнували традиційно усталені церковні структури, обмежували релігійне життя в Україні та чинили тиск на духовенство. Незадовго до звільнення України від нацистських загарбників більшість українського духовенства, як автокефального, так і автономного, виїхала за кордон. Залишені парафії були ліквідовані або влилися до складу Російської православної церкви. Друга спроба впродовж ХХ століття відродити Українську автокефальну православну церкву мала лише тимчасовий характер.

Джерела і література:

1. Архієпископ Ігор Ісіченко. Історія Христової церкви в Україні. – Харків, 2008. – 446 с.
2. Архиепископ Вениамин. Трагические страницы истории церкви на оккупированной территории//Журнал Московской Патриархии. – 1975. – №7. – С. 12-13.
3. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941-43 роках//Рідна Церква. – Новий Ульм. – 1963. – Ч. – С. 4-7.
4. Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995. – 688 с.
5. Власовський І. Нарис історії Української православної Церкви. – У 4-х тт. – Т.88. – 400 с.
6. Волошин Ю. Українська автокефальна православна церква 1941-1944 (короткий історичний досвід). –Полтава, 1999. – 51 с.
7. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941-1944 рр.). – Полтава, 1997. – 127 с.
8. Воронин О. Відроджена у вирі війни//Український Православний календар. Видання Української Православної Церкви в США. – 1988. – С. 82-94.
9. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні//Український історичний журнал. – 1998. – № 3. – С. 107-119.
10.  Дмитрук К. Кому служили і служать зрадники з так званої автокефалії. – К., 1977. – 46 с.
11.  Дмитрук К. Свастика на сутанах (Про реакційну діяльність уніатської та української автокефальної православної церкви). – К., – 342 с.
12.  Дмитрук К. Під штандартами реакції і фашизму. Крах антинародної діяльності уніатської та автокефальної церков. – К., 1976. – 383 с.
13.  Дублянський А. Київський Собор 1942 року//Рідна Церква. – Новий Ульм. – 1962. – Ч.4-6.
14.  Історія релігії в Україні. – К., 1999. – 735 с.
15.  Історія християнської церкви на Україні. – К., 1992. – 102 с.
16.  Иоанн (Маслов). Вклад Русской Православной Церкви в победу над фашизмом//Журнал Московской Патриархии. – 1975. – № 5. – С. 39-43.
17.  Коваль М. УАПЦ – служниця фашистських окупантів//Людина і світ. – 1986. – № 1. – С. 56-82.
18.  Коротка історія УАПЦ в Діаспорі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: – http: //www.uaos-diaspora.com – Назва з екрану.
19.  Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – 656 с.
20.  Кривошеєв С. Фашизм і церква//Людина і світ. – 1975. – № 5. – С. 39-41.
21. Лебедев Л. Церковь на Голгофе//Советская литература. – 1990. – № 1. – С. 79-85.
22.  Лисенко О.Є. До питання про становище церкви в Україні у період Другої світової війни//Український історичний журнал. – 1995. – № 3. – С. 73-81.
23.  Лисенко О.Є. Церковне життя в Україні. 1943-1946 рр. – К., 1998. – 391 с.
24.  Мартирологія Українських Церков. – У 4-х тт. – Т.1. – Торонто; Балтимор, 1987. – 1206 с.
25. Національний музей історії України: фонди.
26.  Пащенко В.О. Православ’я в новітній історії України. Полтава, 1997. – 354 с.
27.  Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. – Мюнхен, 1964. – 125 с.
28.  Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 4398. – Оп. 1. – Спр. 4.
29.  ЦДАВО України. – Ф. 4398. – Оп.1. – Спр. 6.
30.  Чигиринський Є. Н. Українська Православна Церква в 1941-1943 роках//Рідна Церква. – Новий Ульм. – 1956. – Ч. 25. – С.6-8.