Керівник Національного музею історії України Тетяна Сосновська в інтерв’ю УНІАН поділилася останніми подробицями щодо ситуації з незаконною спорудою УПЦ МП біля Десятинної церкви, розповіла, що таке музейний сепаратизм, що в нашій історії приваблює іноземців, чи ходять до Музею політики і як зробити музей успішним та модним, не підвищуючи ціни на квитки до рівня європейських.

Нещодавно неабиякий резонанс викликала ситуація навколо так званого Десятинного монастиря УПЦ МП (а, насправді, – звичайного незаконного МАФа), з якогось дива збудованого біля Десятинної церкви на території Національного музею історії України. Замість того, щоб дати чіткі відповіді на питання: чому релігійна організація у світській державі має настільки високі преференції, що може отримати дозволи у столичної влади і чиновників Мінкульту, щоб будувати там, де будувати нічого не можна, міністерські бюрократи крайнім виставили… Національний музей історії України. Мовляв, МАФ Московського патріархату розташовано на території музею, то нехай музей і готує позови до суду…

Ситуація навколо споруди УПЦ МП біля Десятинної церкви викликала у суспільстві неабиякий резонанс. Міністерство культури очікує, що саме ви подасте позов до суду про відновлення права музею користуватися земельною ділянкою…

…Міністерство культури не очікує, воно зобов’язало Музей подати позов до суду про усунення перешкод користування земельною ділянкою. Ми отримали обов’язкове до виконання окреме доручення, підписане Тамарою Мазур [заступник міністра культури].

Але ж не Музей виділяв земельну ділянку під релігійний МАФ?

Чому Міністерство культури вирішило, що замість органу управління, який уповноважений на охорону культурної спадщини (особливо в зоні ЮНЕСКО) і замість місцевого органу влади КМДА, власника землі, це маємо зробити ми – я не знаю. Будемо вважати, що це наша висока місія. Зрештою, факт того, що незаконних споруд на території не має бути, не суперечить позиції музею.

Ви вже почали збирати документи?

Звичайно. Ми відправили перші запити до Міністерства культури з проханням надати документи, які стали причиною прийняття в 2012 році судом рішення, що надало право власності релігійній громаді на 60 квадратних метрів МАФу (так було сказано у рішенні суду). Минулого тижня керівники прокуратури Києва нам пообіцяли всіляко сприяти отриманню документів, які повинні лягти в основу нового позову. Наші юристи вже почали його готувати.

Також ми підготували документи в бюро технічної інвентаризації, з проханням надати нам завірену копію технічного паспорта споруди, і зазначити, хто саме звертався за цим паспортом. Звернулися до державного реєстратора з проханням зазначити, хто і на підставі яких документів був уповноважений провести державну реєстрацію цієї споруди. І третій лист відправили до державної архітектурно-будівельної інспекції Києва, аби вони сказали, чи приймалася в експлуатацію ця будівля, чи вона споруджувалася з проектно-кошторисною документацією, чи самовільно. На мою думку, важливо разом з позовом подати всі документи, які будуть доводити незаконність цієї споруди.

Уявімо, що позов було подано. Ви вірите у справедливе правосуддя?

Думаю, у судді, який буде вести цю справу, не буде іншого виходу, як тільки прийняти рішення відповідно до законодавства. По-перше, справа резонансна. По-друге, плануємо залучити нашими співпозивачами громадські організації та об’єднання, які підтримують нас.

Є думка, що якщо влада найближчим часом не розбереться з цим питанням, може спалахнути чималий конфлікт. Втрутиться громадськість, УПЦ МП мобілізує своїх прихильників… Що ви думаєте з приводу такого сценарію?

Можна зняти напругу та анулювати конфлікт, якщо міська влада візьме на себе відповідальність прийняти політичне рішення. На відміну від нас, вони уповноважені проводити перемовини з настоятелем і верховенством будь-якої конфесії.

Ви не боїтеся брати участь у протистоянні, враховуючи, що представники церкви вам погрожували?

Усі погрози були давно, два з половиною роки тому, а ми ж працюємо в музеї історії, для нас все, що було вчора – вже історія. Якби був страх, мені треба було ще тоді злякатися, скласти руки й сказати, що я безсила. Я вирішила йти далі. У мене не страх зараз, а відчуття образи за те, що високі керівники, не засвідчуючи політичної позиції, знайшли жінку, яка має виконати обов’язок замість них. Жінку, на яку полетять стріли з усіх сторін. Але я знала, що «стріли полетять», і зараз відійти в бік було б негідним. Тож, повторюсь, страху немає, але є нерозуміння і внутрішня образа, які, тим не менш, не повинні позначитися на діалозі з моїми керівниками...

Повний текст інтерв'ю на сайті УНІАН