Так нині виглядає будинок Олександра Хоменка та Наталки Позняк-Хоменко

Нещодавно ми розповідали про нашого колегу Олександра Хоменка, який нині захищає незалежність України на сході, у лавах Національної гвардії України. В перші тижні війни він боронив Київ у складі тероборони. На щастя, українські сили вберегли столицю від наступу рашистів. Але будинок у Гостомелі (цю частину селища часто по-старому називають село Мостище), де пан Олександр мешкав із дружиною та трьома доньками, непридатний до життя. Частина селища, де розташовується помешкання, не була під окупацією росіян, але обстрілювалася нещадно. 

24 лютого Наталка Позняк-Хоменко, яка працює в Українському інституті національної пам’яті, мала їхати до Києва на відкриття вуличної виставки про Лесю Українку. Замість цього разом із доньками довелося шукати укриття у сусідському підвалі, рятуючись від обстрілів. Пані Наталка розповіла про перший тиждень війни у селищі на Київщині, яке прийняло один із найбільших ударів російських загарбників. Далі її пряма мова.

Перша доба війни

Як і в багатьох, усе почалося з дзвінка, коли сказали про початок війни. Подзвонила кума і сказала збирати дітей, тоді як вони з чоловіком беруть машину, забирають моїх дітей і їдуть у село на Хмельниччину. Чоловік Сашко з самого ранку поїхав у музей – рятувати експонати. Я поговорила з дітьми, сказала, що справи серйозні. Старші, їм 16 і 14 років, сказали, що лишаються зі мною, волонтеритимуть. А меншу, якій 6 років, зібрали в село. Чекали, коли схлине потік машин, бо на дорогах були суцільні затори.

Але о 12:20 зовсім близько, в районі місцевого аеропорту, пролунало два потужних вибухи. А слідом за тим знайома скинула мені есемеску: «Забирай дітей, виходь на дорогу, що хоч роби, але тікайте звідси подалі. В Гостомелі – російський десант».

Будинок, де Наталка Позняк-Хоменко з дітьми пересиджувала перші два дні війни

До того все сприймалося, як теорія ймовірностей. Почалося – то почалося, але воно десь далеко, що воно ще буде… Але російський десант у Гостомелі став кнопкою пуску. Їхати вже не було чим: свого транспорту ми не мали, а весь громадський транспорт на той час не ходив. Знайомий привів до сусідів, два дні пересиділи в них, в укріпленому підвалі. З нами там було кілька сімей – усіх 15 людей.

Танки під хатою

Найбільше мені запам’ятався танковий бій на нашому мосту в Гостомелі 25 лютого. Тоді наші гарно попалили росіян та їхню техніку. Я якраз прийшла з нашого «бункера» зранку в хату вмитися, нагодувати тварин. Ще в мене стояв інкубатор із закладеними яйцями, які треба було перевертати – за два дні мали вилупитися перші курчата.

Підвал будинку-сховища

Зазирнула за паркан – біля магазину «АТБ» побачила військових. Зір у мене був не надто гострим, тому роздивитися, хто це і чиї хлопці, змоги не було. Біля магазину стояв джип, на антені якого тріпотів червоний прапорець. У мене все всередині опустилося. І тут джип розвертається, проїжджає повз нашу хату – і я бачу. Бачу, що прапорець не червоний, а червоно-чорний, «бандерівський». Наші!

Я вже зробила всі домашні справи і збиралася повертатися до дітей. Вирішила ще голову помити. Але щойно нахилила голову до води, як під нашою хатою танк – бабах! І світло зникло. Я вимкнула воду, бо зрозуміла, що це надовго і воду треба берегти. У нас вода зі свердловини, її качав електромотор, а без електроенергії він не працює. Дуже шкода було курчат, які так і не вилупилися.

Такий вигляд мають будинки сусідів

Вийшла з хати – а там з нижньої вулиці піднімаються з десяток ЗСУшників у повному спорядженні. В одного в руках – крупнокаліберний кулемет. Все це видавалося чимось нереальним, як в кіно. Спускаюся в город, дивлюся на міст – там уже горять штук шість танків чи іншої техніки, здалеку видно не було, але стовпи чорного диму стояли до неба. А потім ми побачили відео, на якому лежали оці «зашквардоси», як назвав за кадром невідомий боєць згорілих росіян. 

От знаєте, я бачила і танки, і БТРи біля нашого городу, і три блокпости були на вулиці. Але все це вселяло спокій, бо це наші. Так, там гатять, за мостом було чути стрілкотню під час боїв 24–25 лютого. Але якщо наші тут стоять – є спокій, що це наша територія. Це давало сил та впевненості. Найбільше я боялася опинитися в окупації з дітьми і без зв’язку. Події в Бучі, Ірпені та окупованій частині Гостомеля показали, що ці страхи були не безпідставні.

Прихисток у Пущі-Водиці

Потім ми з дітьми два дні були в Пущі-Водиці (місцевість у Києві. – Ред.). Там знайома прихистила нас у санаторії для ветеранів війни «Лісова поляна». Там хоч були світло і душ – блага цивілізації. А ще там було просторе бомбосховище. В перший же день нас усіх зранку підняли і наказали спуститися, бо хтось у лісі помітив ворожі танки.

В санаторії панувало збудження, в неділю нас зібрали і сказали, що всім, хто може тримати зброю, роздадуть автомати. Увечері того ж дня ми пішли на місце збору місцевої тероборони (воно було в лісі на території лісопилки), але там було людей 200, ішов відбір і нам сказали прийти іншим разом. Весь час доволі голосно бухкало десь поблизу, але я заспокоювала дітей, що це «наші», тож страх перетворювався на зловтіху: «Так їм і треба, мало». Жорсткі відео із знищеними окупантами, які почали з’являтися в мережі, не лякали дітей, а навпаки, сповнювали надією.

А в понеділок, 28 лютого, дирекція санаторію нам сказала, що через війну і ймовірність потрапляння санаторію в епіцентр бойових дій (так і сталося) подальше його функціонування не є можливим. Тому ми – люди дорослі, маємо самі вирішити, що робити далі, як і куди повертатися.

Порятунок у дзоті часів Другої світової війни

Транспорту не було, тож ми з дітьми і речами потяглися з санаторію до контрольного пункту, звідки розходилися дороги на Оболонь, до Академмістечка (житлові масиви в Києві. – Ред.) і на Гостомель. Частину шляху ми проїхали з хлопцями з тероборони, які нас підвезли і попросили своїх колег допомогти нам добратися до Академки.

До Києва я на свій страх і ризик відправила старшу та меншу дочок. Тримали телефонний зв’язок, там їх забрала машина друзів. А сама з 14-річною Яринкою пішки повернулася до села. По-перше, коли похапцем виїжджали на Пущу, забули вдома сумку з документами. По-друге, в селі ще лишалися кіт, дві собаки, морські свинки і кури. Та й дім не відпускав.

Уже на підході до села ми потрапили під обстріл. Лягало дуже близько, можливо, з міномета. Якраз були біля нашого кладовища, я запропонувала Яринці зайти туди, полежати. Думали, ближче до землі буде спокійніше. Вдруге таку зупинку довелося зробити в лісі. А втретє почало лягати, як ми були за 20 метрів від своєї хати. У нас на очах «прилетіло» в сусідську хату на паралельній вулиці (потім усю ніч дивилися, як там горіло, усвідомлюючи, що гасити ніхто не буде: не було кому і не було як). На блокпосту, який перекривав дорогу, нас зупинив боєць Нацгвардії і спровадив у ліс, де був дзот часів Другої світової і де сиділи його побратими. Там, у дзоті, серед нацгвардійців, під обстрілами, ми просиділи дві години, а коли все стихло, нас відпустили додому. Перед тим нагодували солдатським супом і пригостили шоколадкою. «Якби хто з моїх однокласників побачив мене тут, він не повірив би. Це якийсь сюр», – сказала мені Яринка, коли ми сиділи в дзоті.

Дорога до Києва

У своїй хаті ми просиділи ще два дні. Ночували у сусіда, чия хата була більш-менш закрита іншими будинками. У нього був електрогенератор, тож можна було зарядити телефон і бути в курсі подій – тоді від телефонів, здається, ніхто не відривався, усі шукали хороших новин. Але бензин у генераторі закінчувався, і ми зрозуміли, що сенсу сидіти тут далі немає. Адже все затягується, а сидіти в хаті без світла з перспективою лишитися без зв’язку – не найкращий варіант.

2 березня ми з Яринкою зібралися і пішли тією ж дорогою до КП, щоб добратися до Києва, де жила Сашкова мама та його сестра з чоловіком і донькою. Ішли в нікуди, тому речей взяли з собою мінімум, що змогли винести. Тварин випустили і залишили максимум їжі (пізніше з’ясувалося, що всі вони вижили, крім морських свинок, яких залишили у сусідів, а ті за тиждень теж змушені були виїхати).

Нас попередили, щоб були обережними, йшли дорогою, бо в лісі бігають ДРГ. Он зранку одного цивільного вже підстрелили. Дорогою ми побачили на асфальті калюжу крові і розсипані поруч гільзи. Спитали хлопців з тероборони, які були на блокпосту, що сталося, хто та людина? «Та ми й не знаємо, був без документів, може наркоман якийсь. Його попросили показати документи, а він кинувся тікати. Тут втік, а на другому блокпосту його зняли», – спокійно відповіли мені. Війна почала розставляти свої пріоритети. Виходячи із села, я автоматично поклала до кишені дві порожні гільзи, підібрані на дорозі.

Нам з Яринкою пощастило: дорогою нас підібрав якийсь чоловік із тероборони, який їхав у місто Вишневе. Коли він зупинився, нас наздогнала на дорогому велосипеді жінка старшого віку, яка їхала з Бучі. Коли постало питання, що робити з велосипедом, вона завела його в ліс і лишила під якимсь деревом, а сама сіла в машину. На моїх очах матеріальні речі втрачали свою цінність, коли йшлося про порятунок життя. Хоча й досі щиро віриться, що та жінка повернулась і знайшла свій транспорт на тому ж місці.

На КП всі машини зупиняли, пасажири мали класти руки перед собою і показувати документи. Ніхто не обурювався, усі виконували накази бійців тероборони, бо розуміли, що це – безпека насамперед. Нам пощастило двічі: той чоловік довіз нас практично до потрібної вулиці, тож менш як за годину ми вже були вдома. Київ вразив металевими протитанковими їжаками, звареними з рейок і зігнутих цвяхів, шинами та мішками з піском, якими було «споряджене» кожне перехрестя. Впали в око і ящики з «коктейлями Молотова», які стояли напоготові. Коли підходили до потрібного будинку, почули звуки повітряної тривоги. Це була перша повітряна тривога в нашому житті.

Евакуація до Тернополя

У Києві ми пробули два дні. Повітряні тривоги частішали, і мені подзвонила старша донька, яка весь цей час була з меншою сестрою в подруги на Дорогожичах, і сказала, що їй страшно. Я її зрозуміла – напередодні росіяни обстріляли телевежу поряд, загинуло п’ятеро людей, а наступного дня уламки ракети впали біля залізничного вокзалу. Із Ірпеня, Бучі, Гостомеля надходили тривожні новини, що там порядкують окупанти. І ми вирішили їхати далі.

Діти Наталки Позняк-Хоменко на вокзалі в Тернополі

Рішення прийняли буквально за годину – і знову ми поїхали в нікуди. Тобто, їхати було куди і було до кого (в Тернополі у нас живуть родичі, які ще 25 лютого казали приїжджати). Але життя було настільки розбалансованим, що ти не знав, що тебе чекає завтра.

В евакуаційну електричку ми сіли з другого разу. Точніше – стали, бо людей було стільки, що в проході практично неможливо було пройти до туалету. Та й у туалеті теж стояли люди. Їхали годин дев’ять (а ті, хто до Львова – і всі 12), з вимкненим світлом і вимкненими телефонами, щоб не світитися. Було дуже спекотно, але всі терпіли. Рятували волонтери, які на станціях у Вінниці та Хмельницькому розносили по вагонах безкоштовні пляшки з водою.

До Тернополя дісталися о пів на другу ночі, тож довелося чекати ранку, доки закінчиться комендантська година. Там теж були волонтерські пункти, де можна було поїсти булочки чи канапки, попити кави. На вікнах стояли пачки памперсів, дитячого харчування і корму для тварин. У залах відпочинку стояли стоси карематів, які можна було взяти і підстелити. Під ранок троє моїх дівчат заснули просто на підлозі – у мене збереглося це фото.

У Тернополі ми пробули півтора місяці. Ще 10 березня нам сказали, що нашої хати більше немає. І весь цей час ми намагалися зловити хоча б краєчком ока на різних відео, які викладалися в інтернет, нашу хату. Найбільше переймалися за дві цінні речі: Сашкову колекцію стародруків (він вишукував по букіністах видання класиків української літератури 1920-х років, особливо із збереженими передмовами репресованих пізніше літературознавців) і антикварний годинник його діда, ще початку 20 століття. Як з’ясувалося пізніше, нам знову пощастило: наша хата уникла і пожежі, і мародерів. І це не може не тішити, попри все. Навіть обручка, яку я поспіхом забула одягнути, коли тікала з хати, лишилася на своєму місці. 

Повернення

Коли ми виїжджали, хата була ціла. Цілою вона видавалася і на першому відео, яке побачили на початку квітня. Утім, ця «цілість» була умовною: коли 7 квітня вперше після розлуки повернулася у свій дім, він зустрів мене вибитими вщент вікнами, побитим уламками дахом і вибитою вибуховою хвилею стіною Олесиної кімнати.

У дворі я знайшла дві вирви. Як мені сказали, одна – від 82-мм міни, інша – від 120-мм. Одна міна розірвалася десь за метр від вікна. Знайшла в Олесиному пальто маленький осколок, бачила уламки і в інших місцях. Стіни всі побиті. Символічно, що побитим осколками виявився і прапор України, який лежав в Олесиній кімнаті.

До сусідів у двір взагалі снаряд «Граду» (реактивна установка залпового вогню. – Ред.) прилетів, і там така вирва, що я з головою заховаюся. Цими осколками побило паркан, нашу тачку, відро, яке висіло на криниці. У дворі знайшла хвостовик від якоїсь міни і кілька осколків.

В Бучі та Гостомелі вже прибрали розбиту техніку, трупи росіян, які більше місяця лежали на мосту. Налагоджуються комунікації, пустили громадський транспорт. Нині люди повертаються, але ми чекаємо, коли в нашій хаті відновлять світло та пустять газ. Жити повноцінно в Мостищах ще не можна. А деякі хати взагалі погоріли, розбиті, знищена вщент місцева церква. Я навіть не знаю, що вони робитимуть: відновлюватимуть це чи залишать, як жахливий пам’ятник цій війні.

Я повернулася на тиждень (7 травня. – Ред.) засадити город, трохи прибрати, і тоді знову їхатиму на Київ. Але повертатися треба, треба все відновлювати, бо дітям треба мати свій дім, своє місце сили. Головне – щоб повернувся Сашко, повернулися інші наші захисники. І щоб була перемога.

Допомогти родині Хоменків у відбудові житла можна, якщо зробити переказ на картку Наталки Позняк-Хоменко: 4149629357266451