Якщо ви відвідували Музей української революції 1917–1921 років, то, напевно, чули розповіді Олександра Хоменка про буремні події столітньої давнини. Саме він керує цим сектором Національного музею історії України та упродовж багатьох років досліджує перебіг визвольних змагань. Ті події пан Олександр нерідко згадував у окопах у Києві, порівнюючи жорстокість більшовицької армії Муравйова з терором сучасних російських солдатів.

Зранку 24 лютого 2022 року, коли росія почала повномасштабну війну проти України, пан Олександр прибув до музею, щоб разом із колегами убезпечити експонати від руйнування. Коли основну роботу було виконано, він вступив до лав територіальної оборони Києва, щоб із позивним «Історик» захищати столицю від російської поторочі. А коли українські військові відбили наступ агресора на київському напрямку, наш колега записався до Національної гвардії України. Своїми спогадами про тероборону пан Олександр поділився напередодні від’їзду до сходу, де він продовжить захищати незалежність країни. Далі – його пряма мова.
Олександр Хоменко під час служби в теробороні Києва

Бойові задачі

Зранку 24 лютого я відразу зрозумів, що треба негайно їхати до музею, щоб рятувати експонати. Усвідомлював, що якщо російські чорти всадять кілька ракет у будівлю музею, може згоріти надбання, яке належить всьому українському народові. В музеї застав колег, які демонтували експонати. Я до них приєднався, тож 24, 25 і 26 лютого ми цілодобово переносили експонати у безпечне місце.

27 лютого, коли все було знесено, я почав обдзвонювати підрозділи територіальної оборони міста. Зрештою зателефонував знайомому політику, який підтримує територіальну оборону Оболонського району Києва. Він сказав: «Приходь до нас, дамо автомат, будеш воювати, якщо хочеш». Так я туди й потрапив. На Оболоні десь шість ночей ночував у окопах, була загроза прориву російських танків. Потім сказали, що є небезпека під Броварами, потім – небезпека висадки десанту в районі Вишгорода. Ми вирушали туди, проте бойових зіткнень не було, ми лише стояли разом із Збройними силами України як їхній допоміжний підрозділ. Так, на Оболоні ми перебували поряд із полком «Миротворець». Вважалося, що якщо російські нелюди прорвуть лінію ЗСУ, то ми будемо останнім щитом перед мирними людьми. В нас були автомати та коктейлі Молотова, а також розуміння, що, можливо, доведеться померти, але тих чортів у місто не пустити.

Коли Київську область звільнили, нам повідомили, що територіальна оборона героїчно виконала своє завдання і люди можуть або повертатися додому, або вступити до лав Національної гвардії. Я на той час уже був знятий із військового обліку, але вирішив мобілізуватися, і ось 7 травня вирушаю на війну на схід України.

Підтримка

Безперечно, ми були серед своїх, а росіяни сприймалися окупантами, чужаками. Всюди, де ми проходили, відчували підтримку, співчуття, отримували допомогу. У перші дні березня ми сиділи в окопах, ще було холодно. Чоловік, якого я назвав для себе велосипедистом, об’їжджав наші окопи і з термоса наливав усім гарячу каву, щоб ми зігрілися. Під час чергувань, особливо нічних, із 2-ї до 4-ї години, було доволі зимно, починали працювати «Гради» (реактивні установки залпового вогню. – Ред.), дрижала земля. Нерви, ми мерзли – і так приємно, коли людина приїздить і пропонує цю каву. Всюди, на кожному кроці, ми відчували, що ми вдома, що ми захищаємо своїх.

Олександр Хоменко разом із дружиною Наталкою Позняк-Хоменко

Багато волонтерів приносили нам їжу, продукти. Й коли ми читали про біду в Маріуполі, було соромно їсти якісь вишукані страви, розуміючи, що десь люди голодують. Феноменальна підтримка, диво нашої самоорганізації – найсвітліша мить війни. Така самоорганізація йде з давнини, з наших братств церковних, а потім – і церковно-освітніх, із традицій наших громад.

В окопах були всі: хтось у музеї працює, хтось – вантажник, айтішнік, колишній засуджений і колишній поліцейський. Але ми не відчували різниці в соціальних станах та за віком: із нами був пан, який пам’ятав голод 1947 року.

Нові експонати

Не думав про колекцію музею. Хлопці привезли з Ірпеня кітель СОБРа, це спеціально відібрані пси путінського режиму (спецзагони швидкого реагування. – Ред), то ми просто підлогу ним мили. Бо як інакше цю гидоту використовувати? Ми намагалися московитські речі навіть не брати до рук, бо вони гидкі. Росіяни, окрім того, що нелюди та звірі, дуже неохайні у побуті.

Найскладніші миті

Десь на четверту чи п’яту ніч нашого перебування на Оболоні нам повідомили, що, можливо, буде танковий прорив, маємо готуватися й до цього. Ми перевірили зброю, подивилися на коктейлі Молотова. Небагато в нас було засобів, але за нами – мирні люди. Якщо ці виродки вриваються, в місті починається криваве місиво. Кожен собі подумав: якщо доведеться померти – ми помремо, але поки ми живі, ці чорти в місто не ввійдуть.

З донькою

Такі дні зливаються в суцільний потік, де враження однієї доби накладаються на враження іншої.

Звісно, також запам’ятався перший день війни, багряна заграва над річкою Ірпінь, вибухи, коли російський десант штурмував аеродром у Гостомелі, а я вирушав до музею. Запам’ятав величезний потік машин із Києва. Проте коли минає перший шок, з’являється відчуття, що потрібно щось робити, щоб зупинити цю темряву. Ми це зробили. Ми зупинили те, що вони називають другою армією світу. Проте вона друга, можливо, тільки за кількістю. Там немає ані жертовності, ані ідеалізму, ані військової гідності. Там справді дуже багато людей, які для самих росіян – сміття.

Чому українці мають перемогти

Ми зробили те, що не передбачали ті чорти в Кремлі. Вони не очікували, що українці самоорганізуються і дадуть їм потужну відсіч.

Але територіальна оборона – це допоміжна ланка. Вирішальна роль у відбитті атак належить насамперед ЗСУ, які перемололи всю цю величезну темряву так, що вона вилетіла з Київщини, Чернігівщини, Сумщини. І так само, переконаний, вилетить із Херсонщини, Запоріжжя, Луганщини, Донеччини, Криму.

Всюди, де проходять росіяни, – смерть, закатовані люди, братські могили, повні трупів, все розграбовано. Проте саме наше покоління має остаточно знищити цей жах, бо не можна жити із ним десятиліттями. В наших дітей будуть інші проблеми. Нам треба перемолоти цю темряву – іншого виходу немає.

Світлини з архіву Олександра Хоменка