Світлина Єфрема Лукацького, зроблена під час Революції гідності в Києві в 2014 році
Ім’я Єфрема Лукацького знайоме багатьом журналістам в Україні та за кордоном. А його фотографії бачили мільйони людей у Європі та США. Світлини Лукацького з Чечні, Іраку, Афганістану, Сектора Гази та, звісно, з України зʼявлялися на перших шпальтах Time, Newsweek, The New York Times, The Guardian, The Independent. З 1989 року фотограф працює в інформаційному агентстві Associated Press (США).
Нині Єфрем Лукацький готує фотокнигу зі своїми найбільш вражаючими світлинами, зробленими в 1989—2014 роках. Видавництво «Саміт-Книга» планує випустити видання до кінця 2021 року. До книжки увійдуть кілька сотень фото, деякі супроводжуватимуть історії про героїв і про те, що відбувалося за лаштунками подій, а також рефлексії автора.
Єфрем Лукацький та співзасновник видавництва «Саміт-Книга» Ігор Степурін під час зустрічі у МІСТ.
На зустрічі в Національному музеї історії України — МІСТ можна було вперше побачити макет книги «Вирішальна мить Єфрема Лукацького», дізнатися, які світлини увійдуть до неї, та почути історії деяких із них. Наводимо кілька таких оповідей від першої особи.
Нові українські злочинці
Книга починається із кримінальної фотографії. Арешти рекетирів і найманого вбивці, кіднепінг.
Журналіст Олег Єльцов брав інтерв’ю в керівника щойно створеного відділу боротьби з організованою злочинністю. Він запропонував мені: от у них зараз буде якийсь захід, поїхали, щось знімеш. Запхали мене в «Жигулі», де сиділо ще з десяток людей, ми приїхали на масив — це був випадок викрадення людини. Там я зняв кримінальну серію, яку опублікував журнал «Огонек».
Тим часом начальник карного розшуку тоді ще УРСР стверджував, що в Україні немає організованої злочинності, й вимагав закрити відділ боротьби з нею. Проте після публікацій у «Огоньке» й «Комсомольской правде» МВС СРСР надіслало подяку МВС УРСР за те, що структура так добре бореться з організованою злочинністю. Тому цей відділ зберегли, і я став доволі близькою людиною для його колективу та їздив на багато затримань.
Затримання бандитів у 1989 році. У білій куртці — Ігор Гончаров. Фото Єфрема Лукацького
Фото з 1989 року, зроблене під час затримання бандитів, ми навіть планували використати для обкладинки книги. Людина у білій куртці, яка заламує руки злочинцю, — Ігор Гончаров. Тоді він був капітаном відділу боротьби з оргзлочинністю, а згодом очолив банду перевертнів у погонах. Я був у дружніх стосунках із Гончаровим, адже не знав, що він пустився берега. Причому він убивав насамперед не через гроші, а через бажання вбивати. На рахунку банди Гончарова — 12 доведених убивств, і він брав участь у кожному з них.
Інтерв’ю з Джохаром Дудаєвим
У книзі я пишу про долі людей, із якими зустрічався. Серед них — і генерал Джохар Дудаєв (лідер чеченського визвольного руху в 1990-х. — Ред.). Знайомство з ним — питання удачі, а у професії журналіста це головне.
1994 року російська армія оточила Грозний. Місто було заблоковане, ніхто не міг потрапити до нього. Мене, кореспондента американської агенції Associated Press, відправили знімати біженців у Владикавказі. З літака я вирушив до готелю, оформлявся на ресепшені. З дівчиною за стійкою спілкувався бородань, і я почув, що він із Грозного. Запитую: «Як це — із Грозного?» А він каже, що приїхав по продукти та планує повертатися. Дорогу знає. Погодився взяти із собою. Ми сідаємо в його «Ниву», і за три години паралельною дорогою, об’їжджаючи міни, він мене вивіз на центральну площу Грозного та висадив біля «офісу» Дудаєва — будівлі в радянському стилі.
Джохар Дудаєв. 1994 рік. Фото Єфрема Лукацького
Я подумав — раз такий фарт, треба просуватися далі. Підходжу до охорони на вході, маю представитися. Важливо відчувати ситуацію, все залежить від першої фрази. Якби сказав, що я — журналіст із Росії, мене застрелили б на місці. Також не кажу, що я — американський журналіст, із цим теж треба бути обережним. Кажу, що я — журналіст із України. Чую: «Українці — наші брати». Кажу, що хочу взяти інтерв’ю в Дудаєва. Мені дозволяють пройти. Ніхто не дивиться мої документи.
Заходжу в будівлю, піднімаюся на другий поверх, а там повна приймальня людей із автоматами. Повторюю мантру, що я — журналіст із України й хочу взяти інтерв’ю в Дудаєва. Мені відповідають: «Так, дорогий, сідай. Він звільниться і тебе прийме».
Тільки у приймальні мене почали перевіряти. Але не так, щоб обшукувати — вони ж горді люди, воїни. Один із охоронців, який назвався Аліком, сказав, що в Києві довго займався боротьбою, що місто дуже красиве. Що там є лавра, «така красива церква, розміщена в Дарниці». Відповідаю: «Ні, вона на Печерську. І я знаю твого тренера — це Савлохов (Борис Савлохов — заслужений тренер СРСР із вільної боротьби, який згодом став кримінальним авторитетом. — Ред.)». Так і було. Після цього я став для того чоловіка, як брат.
Потім мене прийняв Дудаєв. Я його сфотографував, ми швидко поговорили. Я запитав, чи потрібна йому допомога з України. Він відповів, що чеченці дуже цінують допомогу з України. Вона їм не потрібна, це радше символічно, що от у них є Сашко Білий (Олександр Музичко — український військовик, був особистим охоронцем Джохара Дудаєва, згодом координував Правий сектор на заході України. — Ред.).
Один із перших авіаційних нальотів на центр Грозного. 1994 рік. Фото Єфрема Лукацького
Після інтерв’ю з Дудаєвим я вийшов до приймальні окрилений. У мене ексклюзив! Телефоную до центрального офісу Associated Press у Москві. Слухавку піднімає моя шефиня-американка. Кажу, що я тут у приймальні Дудаєва, інтерв’ю взяв. А вона: «Все, чувак, тебе звільнено». Я в шоці — як це? Вона пояснює: «А — тебе відправили знімати біженців, Б — ти не застрахований».
Зрештою мене не звільнили. Незабаром я опинився в центрі бомбування Грозного, і мої фото звідти обійшли увесь світ.
Зустріч у шебарганській тюрмі
Для мене важливе питання карми. Що змушує людей приходити на місце своєї загибелі? Що спонукає їх до тих чи інших вчинків?
Шебарганська тюрма, напевно, є однією з найстрашніших у Афганістані. У 2001 році відбувся штурм у одній із афганських тюрем у будівлі колишньої англійської фортеці. Полонені захопили зброю та перебили охорону, включно з американськими ЦРУшниками, які їх допитували у пошуках слідів бен Ладена (лідер терористичної організації «Аль-Каїда», знищений 2011 року. — Ред.). Повстанці довго відбивалися, їх накривали авіація та артилерія. Перебили майже всіх, залишилося кілька поранених, яких перевезли до тюрми в Шебаргані.
Афганістан. 2001 рік. Фото Єфрема Лукацького
Я пішов до лікарні цієї тюрми. Лікарня — це лише назва, поранені лежать на землі, ліків немає і специфічний запах людей, які помирають. Я матюкався, думав, що афганці не зрозуміють. І тут один із них подивився на мене й запитує: «Київ?» Мене прошибає — це ж той Алік, із яким я розмовляв у приймальні Дудаєва. Його груди прострілені, важке поранення, він помирає. Я посидів із ним, і він розповів, як тут опинився. Коли підірвали Дудаєва, Алік став охоронцем одного із представників Аль-Каїди в Чечні, потім перейшов із ним у Афганістан. Сказав, що повстання у фортеці зробили, щоб дуже важливий член організації зміг непомітно втікти. Я запитав Аліка, навіщо йому таке життя? Він відповів, що мені цього не зрозуміти. Незабаром Алік помер.
Конфуцій і ядерна зброя
Мені доводиться фотографувати багатьох політиків. Серед них був і лідер Китаю Цзян Цземінь (1993—2003). Унікальний історичний випадок, мені знову-таки пощастило. Я був добре знайомий із президентом України Леонідом Кучмою, допомагав йому під час першої виборчої кампанії. Коли Кучму обрали президентом, першим іноземним лідером, який відвідав Україну, став Цзян Цземінь.
Зустріч Леоніда Кучми і Цзян Цземіня в Києві. 1994 рік. Фото Єфрема Лукацького
Китайці люблять плавати річками вздовж берега, милуватися містами з води. І ось маленький річковий трамвай, маленька каюта, сидять Цзян Цземінь разом із Кучмою. Крім мене, там ще були перекладач лідера Китаю, який, до речі, добре володіє російською, і Дмитро Табачник (тодішній голова Адміністрації президента. — Ред.). Я починаю фотографувати, й тут Цзян Цземінь запитує в Кучми, показуючи на мене: «При ньому можна говорити?» Кучма каже, що можна. Я залишився в цій каюті на три години і слухав… А лідер Китаю — великий прихильник Конфуція. І він через різні притчі вмовляв Кучму не віддавати ядерну зброю.
Політ кулі, політ птаха
Проблема журналіста в тому, що, на відміну від артфотографії, люди на його світлинах — не моделі, а звичайні люди. Фото з акції «Україна без Кучми», які є і в моїй книжці, потрапляли до кримінальних справ проти людей у кадрі. Частина відповідальності лежить на журналістах, і питання, чи ми маємо право це публікувати, для мене досі залишається відкритим.
У альбомі будуть і фото з Революції гідності. Наприклад, історична мить — падіння пам’ятника Леніну біля Бессарабської площі. А на одній світлині зафіксовано, як пролітає гільза від кулі. Є фото із проголошення «ДиРи» — так званої «ДНР», та з останнього проукраїнського мітингу в Донецьку. Тітушки розганяли його, вбивали людей, а міліція вчинила по-свинськи. Я фотографував падіння Слов’янська та Горлівки, бої під Слов’янськом і перших добровольців.
Києво-Печерська лавра. 2021 рік. Фото Єфрема Лукацького
Книжка закінчується видом на Києво-Печерську лавру, поруч пролітає птах. Обрав саме цю роботу, бо історія України охоплює тисячоліття, а те, про що я розповідаю, — всього секунда з того, що відбулося.
Записала Марія Прокопенко
