Для працівниці Національного музею історії України Зінаїди Зразюк цей день починався, як зазвичай: вона прийшла на роботу і сіла працювати з монетами. Вона відповідає за нумізматичну колекцію музею і має важливе завдання: пані Зінаїда стежить, щоб дані про кожну монету були правильними і щоб жодну не пропустили чи не записали до іншої знахідки. 

Скарби – приховані речі, які колись вважали цінними, – можуть містити дуже різні предмети. Наприклад, арабські, західноєвропейські монети, срібники руських князів та вироби зі срібла. 

В українському музеї усе це разом можна побачити тільки в експозиції, але за вмістом скарб буде записаний до декількох груп зберігання. Про те, що всі ці речі належать до одного скарбу, можна дізнатися, тільки якщо на предметах є інвентарні номери, які внесені до інвентарних книг музею. Втрата номерів чи книг означатиме втрату контексту, бо вирізнити серед сотень або тисяч однакових монет саме ті, які походять з цього скарбу, майже неможливо. Щоб цього не сталося, усю інформацію копіюють, насамперед оцифровують.

Займаючись звичною інвентаризацією скарбів, пані Зінаїда натрапила на конверт. У ньому не було нічого незвичного – у таких конвертах зазвичай зберігають деякі монети. Та зазирнувши туди, вона помітила дивний папірець, на якому вказано, що у 1918 році «товаришем Вовою Майковським», тоді учнем 9-ї київської гімназії, у старому Києві, знайдені чотири монети.

1918 рік був буремним. Російська імперія перестала існувати, проте майбутнє цих територій ще не було визначеним. Та все ж гімназист у той голодний рік не поніс знахідку на базар, щоб продати і заробити якусь копійку, а мав намір передати її музею Університету святого Володимира (сьогодні це Київський національний університет імені Тараса Шевченка, його нумізматичну колекцію у 1930-х роках передали до історичного музею). Щоправда, оскільки університет тоді не працював, монети передали автору записки тільки у 1919 році. Пізніше вони потрапили на зберігання в Музей Києво-Печерської лаври. У 1928 році монети надіслали у радянський Ташкент для визначення.

На одній зі сторін – аверсі – є текст арабською. Згодом з’ясувалося, що у нього було таке значення: «Немає божества, окрім Аллаха одного, немає в нього товариша». Навколо викарбуваний ще один текст: «В ім’я Аллаха карбовано дирхем у місті Самарканді у 194 році» (йдеться про 194 рік за мусульманським календарем, тобто це 809–810 рік).

На другій стороні – реверсі – є такий напис: «Мухамад, посол Аллаха, того, хто наказав [карбувати] емір Мамун, спадкоємець мусульманского престолу, Абдалах, син правителя правовірних. Візир ал-Фадл».

Навколо цього напису викарбувано інший: «Мухамад, посол Аллаха, що послав його з керманичем і вірою істинною, щоб возвеличити її над усіма релігіями, незважаючи на супротив багатобожців».

Монети аль-Аміна карбувалися в Балху, Нісабурі, Мерві, Бухарі, Самарканді, Ісбахані (Іран), Багдаді, Мухамадії та Табаристані (сучасні Афганістан, Туркменістан, Узбекистан, Іран, Ірак). Але чотири разом знайдені монети цього володаря, карбовані у Самарканді – це велика рідкість для Києва. Ба більше, цей скарб спростовує усталені твердження про економічні зв’язки Києва. У різний час у місті знайшли шість скарбів з арабськими монетами. Всі вони датовані десятим століттям. Через це зробили висновок, що вперше дирхемиДирхем – поширена в Азії срібна монета. досягли міста тільки на початку того сторіччя. Але монети, знайдені гімназистом, викарбувані на сто років раніше. То як вони могли потрапити до Києва?

Найбільшу кількість ісламських монет знайшли в Швеції: там зареєстровано 83 354 дирхемів – як поодиноких знахідок, так і окремих скарбів, накопичених у добу вікінгів. Скарбами визнають і знахідки з невеликою кількістю дирхемів («гаманці»), і такі, що містять декілька тисяч монет, які накопичувалися тривалий час.

Монети аль-Аміна трапилися в 20 шведських скарбах, які хронологічно поділяються на три групи, датовані першою, другою половинами IX століття та кінцем IX–X століттям. У першій і другій групах також знаходили імітації арабських монет, які карбували хозари у першій та другій половині IX століття. Окрім цього, монети аль-Аміна знаходили на території Хозарського каганату, куди вони, за спостереженнями вчених, потрапили не раніше 820-х років. Це, укупі з тим, що всі чотири монети належать тому самому володарю, дає підстави вважати, що ми маємо справу з повним складом скарбу, а не випадковими монетами (інакше туди обов’язково потрапили б монети інших династій). Ймовірно, чотири монети потрапили до Києва через посередництво хозар у IX столітті.

Привертає увагу і місце знахідки. Гімназист знайшов монети у верхній частині схилу справа від колишньої Нестерівської вулиці (сьогодні – вулиця Івана Франка). У цьому місці в XI столітті спорудили вал Ярослава Мудрого, який перекрив доступ до давньої дороги або стежки – вона йшла дном колишнього Афанасієвського яру, подолавши який можна було спуститися в долину річки Либідь. Ймовірно, у IX столітті хтось втратив гаманець на дорозі, якою з верхнього міста можна було дістатися річки і шляху на захід.

Чим вражав той, чиє ім’я викарбуване на монетах

Володар, під час правління якого карбували ці монети, мав бурхливе життя. Батьком Мухамада аль-Аміна був войовничий правитель Аббасидського халіфату Харун ар-Рашид – один із основних героїв «Казок тисячі й однієї ночі». Смерть застала його зненацька, коли він вирушив військовим походом в область Хорасан. Один з його синів – аль-Амін – у цей час був у Багдаді, інший син – Абдалах аль-Мамун – з військами батька перебував у Мерві. Ще 801–802 року ар-Рашид та двоє його синів уклали угоду про те, як розподілять владу після його смерті. У наслідуванні трону надавалася перевага молодшому сину аль-Аміну, матір’ю якого була аббасидська принцеса Зубайда. Матір’ю дещо старшого за віком аль-Мамуна була рабиня Мараджіл. Подейкували, що вона за походженням була персіянкою, захопленою донькою хорезмійського ватажка, противника арабської влади.

Батько наділив аль-Мамуна східною половиною своєї імперії з правом посісти престол після смерті аль-Аміна. Однак після десяти місяців володарювання аль-Амін оголосив наступником свого сина. Це спричинило розбрат, у роздмухуванні якого не останню роль зіграв візир халіфа аль-Фадл бін аль-Рабі, чиє ім’я викарбуване на монетах аль-Аміна.  

У рік, яким датовані київські монети, Мухамад відібрав усі володіння, які батько надав його іншому брату — аль-Казіму. Останньому наказали постійно перебувати у Багдаді. Це, укупі з проголошенням аль-Амінового сина Муси наступником, обурило аль-Мамуна. Він припинив надсилати до столиці обов’язкові доповіді й наказав прибрати ім’я Мухамада з монет і вишивок на офіційному одязі сановників. У відповідь на це аль-Амін заборонив моління та прославлення на честь своїх братів, а також проголосив недійсними усі дирхеми, карбовані у Хорасані з ім’ям його брата аль-Мамуна.

Оскільки на наших чотирьох монетах, карбованих у Самарканді, згадується аль-Мамун, імовірно, вже наступного року вони вважалися недійсними. Це упевнює, що чотири київські дирхеми, карбовані в Самарканді, покинули східну території Аббасидів не пізніше ніж 810–811 рік.

Ситуація для аль-Мамуна була непростою, оскільки в Багдаді залишалися його сім’я та гроші, призначені покійним батьком. Спроби повернути це мирним шляхом не увінчалися успіхом, і аль-Мамун почав готуватися до війни. Розпал цієї війни супроводжувався численними шпигуваннями та підкупом з обох сторін.

Коли трон під аль-Аміном захитався, він спробував перекупити солдатів з ворожого війська. На певний час близько 5000 хорасанців перебігли до нього. Кожному з призначених командирів аль-Амін давав по 500 дирхемів та пляшку з парфумами. Військові намащували ними бороди, і тому люди називали їх «парфумованими командирами». Але ставлячи на підкуп вищого командного складу, правитель прорахувався: решта армії нічого з цих грошей не отримувала і залишалася незадоволеною. Військові керманичі аль-Мамуна перекупили не тільки багатьох командирів, але і солдатів з війська аль-Аміна, підвищивши їм платню та збільшивши інші бонуси для командирів та їхніх синів.

У 812–813 роки війська аль-Мамуна в Багдаді взяли Мухамада аль-Аміна в облогу. В аль-Аміна закінчувалися кошти, і він наказав продавати майно, а срібний та золотий посуд переплавляти для карбування дирхемів та динарів (головна монета середньовічних ісламських імперій, виготовлялася із золота). Також він наказав конфіскувати будь-які коштовності у підлеглих йому містян. Дійшло навіть до демонтажу оздоб палацу, оцінених у два мільйони дирхемів. Усе це не допомогло аль-Аміну: його схопили і стратили. Правління аль-Аміна тривало чотири роки, вісім місяців і чотири дні. Йому було 28 років.

***

За словами мусульманського історика аль-Табарі, аль-Амін жив на широку ногу, не відмовляючи собі ні в чому. Він купував коней, диких звірів і птахів, наділяв грошима і коштовностями євнухів, прислугу і довірених осіб, тримаючи у зневазі та на віддалі членів родини та військових начальників. Цей високий лисуватий молодик з маленькими карими очима, гачкуватим носом та широкими плечима не знав ліку грошам, зокрема коли це стосувалося дивних забаганок. Наприклад, він наказав звести на річці Тигр п’ять човнів у формі лева, слона, орла, змії та коня, витративши на них купу грошей. Подейкували, що ще один збудований човен мав форму дельфіна, а вартість одного з них сягала трьох мільйонів дирхемів.

Від цих проєктів залишилися лише легенди. А чотири дирхеми, загублені на давній дорозі в Києві, стали цінним для науки скарбом.

Автор тексту: Федір Андрощук. Оригінал публікації