6 червня 1927 р. в Києві в 49-річному віці вчинив самогубство Данило Михайлович Щербаківський – один із фундаторів музейної справи та дослідник українського мистецтва.
Майбутній учений народився в 1877 р. в селі Шпичинцях на Київщині (нині Житомирська обл.) у сім’ї священика. Мати хлопчика померла, коли йому не минуло й восьми років. Виховував Данила та його старшого брата Вадима батько. Отець Михайло – людина освічена, патріотично налаштована, приятелював із членами Старої київської громади, брав участь у релігійному та громадському житті. Він посприяв глибокому зацікавленню своїх синів українською історією, літературою, народною культурою.
Освіту Д. Щербаківський здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету ім. Св. Володимира, був улюбленим учнем Володимира Антоновича. З 1910 р. і до кінця свого життя Данило Михайлович очолював історико-побутовий та етнографічний відділ Київського художньо-промислового і наукового музею. Пошуком українських старожитностей захопився ще під час навчання в університеті. За своє недовге життя зібрав та атрибутував близько 30 тис. експонатів, які стали основою колекцій Національного музею історії України, Національного художнього музею та Музею українського народного декоративного мистецтва. Збираючи унікальні раритети, обходив і об’їздив чи не всю Україну, часто купував їх за власні гроші, відмовляючи собі в найнеобхіднішому. Сім’ї не мав і жив при музеї. Справжнім подвигом можна вважати те, що Д. Щербаківському вдалося врятувати від неминучої загибелі значну кількість унікальних пам’яток, коли він перебував на фронтах Першої світової війни, а також у роки революції та під час антирелігійних кампаній.
Будівля Київського художньо-промислового та наукового музею
Саме рішуча протидія вилученню із музею т. зв. «церковних цінностей» стала причиною відсторонення з посади директора музею Миколи Федотовича Біляшівського (1867–1926). В 1923 р. його місце посів колишній чекіст Андрій Винницький, який взагалі не мав освіти, зате був власником партквитка. За дуже короткий час своєю нетактовністю та невмілим керуванням він вніс розлад у колектив, у якому почало процвітати інтриганство та цькування опонентів. До того ж новий директор відверто ігнорував усі вимоги щодо зберігання музейних фондів, наражаючи їх цим на небезпеку. Спостерігати, як гине те, що так важко вдалося зібрати та врятувати, Д. Щербаківський не міг, намагання щось розтлумачити директору успіху не мали. Нове керівництво музею генерувало безкінечні конфлікти й не прислухалося до думки інших. Д. Щербаківський звернувся до Головполітосвіти із заявою про звільнення з роботи, оскільки через умови, що склалися в закладі, він не міг надалі виконувати свої обов’язки. Заяву відхилили. Тому він зробив єдине, що, на його погляд, залишалося – написав скаргу до «відповідних інстанцій». Наукові співробітники музею М. Рудинський, К. Мощенко, В. Козловська, Д. Щербаківський подали до Бюро секції Наркомпросу доповідну записку про реальний стан музею: «Крыша здания испорчена, фонари для освещения верхних залов протекают, в следствие порчи котлов здание шесть лет не отапливается, развелась сырость, экспонаты покрываются плесенью, картины гниют и ремонт необходимо произвести немедленно».
А. Винницький разом із «однодумцями» – ученим секретарем Є. Дзбановським і бібліотекарем А. Онищуком, відреагували на скаргу справжнім цькуванням ученого: поширювали чутки про його фахову некомпетентність, заходилися перевіряти стан фондів і складати величезну кількість актів про їхній незадовільний стан. Безсоромно закидали Д. Щербаківському звинувачення в навмисному нищенні музейних предметів. Формальним приводом стала доповідна наглядача музею, який 10.12.1926 р. повідомив директорові, що на горищі сараю виявлені 19 експонатів, і попросив призначити комісію для перевірки колекцій історико-побутового відділу. Наостанок директор викликав ревізійну комісію з Харкова (тогочасної столиці України), результати роботи якої можна було уявити вже завчасно.
Пелена. ХVІІІ ст. Україна, Київщина. Експедиція Д. Щербаківського 1914 р. Із зібрання НМІУ
Крім нестерпної ситуації, що склалася в музеї, Д. Щербаківського гнітила загальна ситуація в країні. Під час своїх численних відряджень учений переконався, що нищення памʼяток української старовини відбувається не лише в його музеї. Саме тому Д. Щербаківський не бачив жодної перспективи й не зміг із цим змиритися. Пізно ввечері 6 червня він востаннє вийшов із музею і наклав на себе руки – утопився у Дніпрі неподалік від мосту, як згадував у своїх щоденниках академік Сергій Єфремов.
Поки міліція шукала тіло, А. Винницький швидко оприлюднив власну версію зникнення свого підлеглого, заявивши, що Д. Щербаківський із музейними золотарськими виробами давно вже за кордоном. Трохи згодом стало відомо, що перед смертю вчений написав листа до професора Петра Курінного, з якого стало зрозуміло, що насправді було причиною самогубства. «Я втомився, – писав Д. Щербаківський. – Залишити музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука й Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу». Також він висловився і з приводу роботи Харківської комісії: «Отже, результат який – ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка – подлеца. Цього пережити я не можу».
Лиштва підризника, ХІХ ст. Україна, Поділля. Експедиція Д. Щербаківського 1914 р. Із зібрання НМІУ
11 червня 1927 р. С. Єфремов у щоденнику знову занотував: «Знайшли тіло Щербаківського. Сьогодні поховали. Під звуки фанфар та фанфароватих теревенів. Спершу заклювали, загризли людину, а тоді спорудили їй пишні похорони…» Справді, вченого похоронили з усіма можливим державним почестями на території Києво-Печерської лаври. На знак невимовної жолоби з приводу смерті Д. Щербаківського всі лаврські музеї Всеукраїнського музейного містечка (державного історико-культурного заповідника, створеного 29.09.1926 р. на базі Києво-Печерської лаври) були зачинені протягом трьох днів.
Оскільки прощального листа Д. Щербаківський написав не лише П. Курінному та друзям, а й у офіційні установи, історія його самогубства набула розголосу. Схвильовані трагічною подією, київські наукові працівники (79 осіб) писали до редакції газети «Вісті», що рішення Д. Щербаківського вчинити самогубство стало результатом безвихідного становища в Київському історичному музеї ім. Т. Шевченка. Це сталося тому, що на чолі закладу опинилася людина без жодного практичного музейного стажу. Невміле втручання А. Винницького в наукове життя та поточну роботу призвело до повного розладу в роботі музею та до конфліктів у колективі. Науковці вимагали негайного усунення керівництва закладу й ретельного розслідування самогубства Д. Щербаківського.
Звісно, лист не надрукували. Справу «цілком таємно» розглядала Центральна контрольна комісія КП (б) У. Намагаючись виправдатися, А. Виницький і А. Онищук звинувачували Д. Щербаківського у божевіллі. Проте все ж таки розслідування встановило, що покійний був психічно здоровою людиною та не мав інших причин для самогубства, окрім стану справ у Історичному музеї. А. Винницького зняли з посади, і справу на цьому вважали закінченою. Водночас зʼявилося звинувачення, що «правые круги украинской интеллигенции пытались использовать самоубийство в своих политических целях». Щоправда, було визнане й очевидне – А. Винницький не мав наукового авторитету, музейна робота для нього була чужою… А в призначенні цієї людини звинуватили Наркомат освіти.
Плащаниця. ХVІІІ ст. Україна, Київщина. Експедиція Д. Щербаківського 1913 р. Київською губ. Із зібрання НМІУ
Згодом, за три роки на сумнозвісному процесі Спілки Визволення України, Д. Щербаківського згадували вже як ворога народу. В 1934 р. заступник Наркомосвіти УРСР А. Хвиля в доповідній записці, яку подав до ЦК КП (б)У та Раднаркому, писав, зокрема, що музеї, серед яких і Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка, перетворилися на осередки націоналістичних сил, наводив як негативний приклад збірник «Український музей», а також праці співробітників закладу, серед них – і Д. Щербаківського. Того самого року за наказом першого секретаря Київського обкому ВКП (б) П. Постишева могилу вченого зрівняли із землею, а ім’я на пів століття вилучили з контексту вітчизняної культури. Знову почали вивчати діяльність визначного науковця та згадувати про неї лише в 1990-тих рр.
В 1997 р. могилу відновили. Це стало можливим завдяки тому, що ще в 1960-тих рр. на місце поховання вченого вказав завідувач відділу Київського державного історичного музею (нині – НМІУ) В. О. Сидоренко. У 2016 р. в Києві на Нивках на честь Д. Щербаківського назвали одну із вулиць.
За життя Данила Михайловича вважали найавторитетнішим знавцем українського мистецтва, народного побуту, етнології, фольклору, староукраїнської мови та літератури, музики, театру, співу. Як на таке коротке життя, він встиг зробити неймовірно багато. Адже, крім активної розбудови історичного музею та постійного поповнення його колекції, учений на посаді наукового секретаря брав активну участь у створенні Української державної академії мистецтв (згодом реорганізованої в Київський художній інститут). Там Д. Щербаківський викладав створені ним перші курси «Історії українського мистецтва» та «Українського народного мистецтва». Окрім того, читав лекції в Археологічному, Фребелівському педагогічному, Архітектурному інститутах. Одночасно керував мистецтвознавчими семінарами при Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. Також стояв біля витоків Київського етнографічного товариства, Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка, Київського архітектурного інституту.
Ольга Іванова,
завідувачка відділу екскурсійного обслуговування НМІУ
Олена Іванова,
завідувачка відділу тимчасових експозицій НМІУ
