Мапа «Україна або козацька земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарії» авторства Й.-Б. Гомана. Перша третина XVIII ст. Ця мапа чітко відображає східний кордон (по-суті, митний) Гетьманщини у першій половині XVIII ст. Західний можна простежити по р. Дніпро з невеликим виступом на Правобережжя в районі Києва – Василькова.
Перша половина XVIII ст. – динамічний період у історії Наддніпрянщини. В цей час відбулося перше (від 1676 р.) об’єднання козацької України – Війська Запорозького (1704), невдале повстання гетьмана І. Мазепи проти Московського царства (1708–1709), розпочався наступ на українську автономію та спроби гетьманів запобігти втраті внутрішнього суверенітету української козацької держави.
Одним зі своєрідних виразників цих політичних потрясінь стали зміни в економічній сфері козацької України, оскільки позбавлення політичного суверенітету неминуче тягнуло за собою і втрату економічної самостійності. Показовою щодо цього була трансформація становища одного з виразників окремішності української автономії – митного кордону Війська Запорозького. Протягом майже всієї першої половини XVIII ст. центральні московські (а згодом – петербурзькі) уряди постійно намагалися підпорядкувати його собі, а українська сторона – зберегти як свій контроль над митною системою, так і саме існування власної митної системи. Українцям це вдавалося аж до середини XVIII ст.
Зміни не оминули й митну систему козацької держави. На західному кордоні Гетьманщини в 1714–1723 рр. традиційну систему митних комор поступово заступила система форпостів та прикордонних застав із митними будинками. Протягом першої половини XVIII ст. додалося упровадження обов’язкового карантину для подорожніх (якщо ті їхали з охопленого моровою хворобою регіону). На практиці це означало, що купецькі валки мусили простоювати на карантині певний період часу. Так, у 1710, 1712–1720 рр. через поширення чуми на прикордонних заставах існувала практика шеститижневої затримки купців. Із сенатського указу від 3 квітня 1720 р. дізнаємося, що право скасувати ці заходи мав гетьман за умови спаду пошесті. У період дії таких заходів зовнішньоторговельні відносини з сусідніми країнами майже припинялися, про що свідчить різке падіння митних зборів і, відповідно, – скарги на це відкупників (у той час була поширеною практика віддавання митних зборів на відкуп приватним особам). Тому купці всіляко намагалися уникнути втрат через карантин. Так, найпоширеніший спосіб не простоювати бездіяльно три тижні був такий: як тільки валка купця з певного міста, наприклад, Львова, вирушала до Васильківської митниці, купець на швидких конях мчав попереду, повідомляв на митниці, що стоїть зі своїм товаром на польському боці (в селі Митниці) на карантині, і спокійно повертався назад; коли ж його валка підходила до Василькова – термін карантину вже майже спливав.
Масовість згаданих дій купців набрала таких масштабів, що для боротьби з цим явищем вирішили будувати спеціальні т. зв. карантинні будинки – своєрідну суміш готелю та ізолятора. Перший із них відкрили в 1740 р. за р. Стугною на шляху із Речі Посполитої до Василькова (в той час – прикордонного міста Війська Запорозького). Після 1755 р. такі заклади діяли у Бахмуті та Царичанці. Купці змушені були оплачувати тут проживання, харчування, опалення для себе і своїх супровідників та челяді. Також вони платили за простій товару, і все це могло тривати від одного до шести тижнів.
З огляду на дієвість у боротьбі із поширенням «зараз», практики карантинів та карантинних будинків на митницях західного кордону Війська Запорозького надовго пережили саму козацьку автономію. Описані дії на митницях Гетьманщини першої половини XVIII ст. були одними з перших в історії України зразками централізовано організованих карантинних заходів.
Підготував Анатолій Бараннік, науковий співробітник відділу середньовічної, ранньомодерної та нової історії України НМІУ
