Попри існування карантинного прикордонного контролю, у 1770 р. на терени Гетьманщини прийшла епідемія чуми, чи, як її тоді називали, «морового повітрія» (тогочасна медицина вважала, що хвороба передається через повітря за допомогою випару-міазму). Постраждало й найбільше тогочасне українське місто – Київ.
Сучасники підозрювали, що до Києва хвороба потрапила із купцями, зокрема через скупку за кордоном за безцінь і ввезення одягу хворих. Перші смерті у найзалюдненішій частині міста – Подолі – зафіксували наприкінці серпня 1770 р. Проте влада бездіяла до середини вересня, коли вже щодоби гинули десятки жителів. Аж тоді військові оточили Нижнє місто, а здорових намагалися переселити на один із островів на Дніпрі на карантин. І одне, й друге не принесло бажаних результатів. Кияни долали кордони, використовуючи для втечі з міста складний рельєф. У Могилянській академії припинили навчання, майже тисяча студентів пішли з міста, а заможніші городяни виїхали у свої приміські маєтки. Коли чума сягнула інших частин Києва, то було призупинено діяльність губернської канцелярії, а сам генерал-губернатор на деякий час залишив Печерськ. Для хворих облаштували лазарети, а здорових перемістили з острова та ізолювали у Кирилівському монастирі, перевівши тамтешніх монахів до інших чернечих осередків. Смертність зменшилася аж у другій половині листопада.
Під час «морової язви» 1770–1771 рр. померла приблизно третина населення міста. За офіційними даними, що їх вдалося зібрати аж через рік після завершення епідемії, загинуло 1829 чоловіків та 1802 жінки; жертвами стали миряни й духовенство, цивільні та військові. Втім, ці підрахунки вважають заниженими, бо ще під час самої епідемії стверджували, що жінок гинуло більше.
Окрім спроб ізолювати населення та припинити рух між різними частинами міста, влада рекомендувала такий протокол боротьби із хворобою: обкурювати людей (на вулицях спеціально палили вогні із додаванням дьогтю); спалювати речі померлих; провітрювати морозним повітрям, а краще спалювати будівлі загиблих (такі заходи не масово, але застосовували); насипати великим шаром землі могили. Тоді кияни, приховуючи недугу у своїх домівках, хоронили рідних у дворах та садках, і це викликало побоювання, що із закінченням зими та повінню епідемія може спалахнути знову. До речі, саме після цієї епідемії у місті з’явилися централізовані міські кладовища та заборона ховати покійників при церквах. У січні ситуація суттєво покращилася і навіть відновила богослужіння лютеранська громада на Подолі. Якби не привласнення солдатами майна покійників замість спалення, епідемія могла припинитися. Проте її спалахи зафіксовано ще влітку 1771 р.
Зображення св. Варвари. Друга половина XIX – початок XX ст. (Колекція НМІУ).
Чума оминула Михайлівський Золотоверхий монастир: у 1770 р. там «добропорядно» упокоїлося троє ченців (звична статистика щорічної смертності), тоді як у сусідньому Софійському монастирі було півсотні покійних чорноризців. Відсутність втрат від епідемії пояснювали своїм унікальним «рецептом» – чудодійним заступництвом св. Варвари, мощі якої зберігалися у Золотоверхій обителі. Щоправда, доктор медицини Іоан Лерхе, очевидець «морової язви», наводив інший резон – повну самоізоляцію михайлівських ченців і припинення зовнішніх зв’язків. На переконання монастиря, св. Варвара допомагали їм і раніше, та згодом: під час епідемій чуми у 1710 р. та холери у 1830, 1848, 1854, 1855, 1866 рр.
Вотив із зображенням грудної клітки. XIX ст.
Підтвердженням віри у те, що святині зцілювали від легеневих недуг, є вотивні привіски, даровані чудотворним іконам. На деяких із них, як-от тій, що зберігається в колекції НМІУ і датується XIX ст., зображено грудну клітку.
Підготував Максим Яременко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України НМІУ
