Як далеко на захід сягав ареал поселення українців? Якими були їхня історія та традиційна культура? Яка доля спіткала найзахіднішу гілку українства після ІІ світової війни? Про життя українців найзахіднішого ареалу на рідних землях , про трагедію депортацій 1944–1951 рр. та про досвід адаптації лемків, надсянців, бойків, холмщаків та підляшуків на нових місцях в Україні та Польщі розповів недільного полудня 24 березня кандидат історичних наук, викладач Національного університету культури і мистецтв Володимир Наконечний.

Після проведення польсько-радянського кордону в 1944 році за межами УРСР залишилися українські етнічні землі Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. За основу кордону домовилися взяти запропоновану англійським міністром закордоних справ Керзоном ще 1919 року лінію розмежування між російськими та польськими військами. Тому ця територія, заселена українцями, отримала назву «Закерзоння». У 1944–1946 рр. між УРСР та Польщею відбувся т. зв. «обмін населенням». Відтак територію Закерзоння покинули, будучи змушеними до виїзду в СРСР, майже півмільйона українців. У 1947 р. комуністична польська влада в рамках операції «Вісла» провела депортацію решти українців (близько 150 тис. осіб) з рідних земель на північно-західні землі Польщі.

Історик повідомив, що завдяки дослідженням під керівництвом професора Володимира Сергійчука вдалося з’ясувати, що упродовж 1944–1946 рр. з території Польщі було переселено не 482 тисячі українців, як свідчить офіційна статистика, а більше 507 тисяч.

Окремо Володимир Наконечний зупинився на розбудові громадських організацій, які створювали депортовані з Польщі українці.

«Пам’ятаю, як ще у 80-х рр. старше покоління лемківських різб’ярів робило перші неформальні зібрання з метою створення лемківської організації. Пізніше активісти налагоджували зв’язки з іншими громадськими об’єднаннями, зокрема з товариством «Просвіта», – розповів пан Володимир.

По завершенні лекції майстриня Любов Романів провела майстер-клас із розпису лемківської писанки. За словами київської майстрині, вона перейняла лемківську технологію писанкарства від своєї мами. В дитинстві донька і мама розписували писанки тільки вночі, бо за радянської влади таке заняття не віталося.

«Я залюбки ділюся з людьми своїм вмінням. Тішуся, що можемо робити це відкрито, не боячись звинувачень. Нарешті нашу традицію переймають люди з різних куточків України»,  – радіє пані Любов.

Пані Оксана та пані Ірина – тернополянки, які тільки торік замешкали в Києві. Дізнавшись про захід, присвячений історії Закерзоння, вирішили неодмінно його відвідати.

«Наші предки походять з Кроснянського воєводства, в дитинстві бабуся багато розповідала про свою рідну землю. Але старше покоління вже померло, а ми тільки зараз відчули великий інтерес. Тому шукаємо кожну нагоду, щоб дізнатися більше про культуру та історію цієї землі»,  – ділиться пані Оксана.

У столиці тернополянки шукають свого середовища і вивчають місця для проведення дозвілля.

«Завдяки лекції та майстер-класу ми дізналися про Національний музей історії України. Тут в одному місці стільки виставок, постійно нові екскурсії, цікаві події! А ще музей розташований так, що після музейного заходу можна прогулятися Андріївським узвозом чи спуститися Пейзажною алеєю. На теплу пору року взагалі ідеальний варіант проведення вихідних. Три в одному – пізнавально, естетично, бюджетно»,  – перелічила пані Ірина.