Перший альбом серії, присвячений Національному музею «Київська картинна галерея», вийшов 2003 року. Нині видано шість фоліантів: книжки про українську ікону 11–18 століть, про Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького та Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького, про Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, видання про Марію Примаченко. Наступні томи будуть присвячені живопису й графіці з колекції Національного художнього музею України, у планах – співпраця з Національним музеєм історії України. Кожне видання має свій сертифікат із номером, який підкреслює його ексклюзивність.

Михайло Андреєв, який не один десяток років фотографує музейні артефакти, розповів про те, що відбувається за лаштунками створення серії.

«Наші меценати ніколи не просять зазначати їхні прізвища в книжках»

В Україні культура – не дуже популярний напрямок для вкладання грошей. Як ще 20 років тому виникла ідея такого масштабного й коштовного видавничого проєкту? 

Ми почали працювати наприкінці 1990-х. Я дуже давно є професійним фотографом. Якось у двері моєї київської майстерні постукав невідомий чоловік. Я відчинив, він представився: «Я – мер міста Луганська». Це був Олексій Данілов. У Луганську тоді будували храми, і вони стояли з порожніми іконостасами. Ікон не було, бо за радянських часів усе це винищили. Олексій Данілов шукав можливості зробити копії давніх ікон, які переважно зберігаються в київських музеях, щоб розмістити їх у нових луганських храмах. Зрештою ми відзняли ікони у фондах заповідника «Києво-Печерська лавра», і потім їх відтворили. Нам розповідали, що ці тимчасові ікони досі є в храмах Луганська.

Незадовго до цього знайомства я зробив невеликий путівник на замовлення Київського національного музею російського мистецтва, нині це – Київська картинна галерея. Я подарував Олексію Данілову згаданий путівник. Він був доволі примітивним, у м’якій палітурці. Роботи багато, але на позір бідненько. Незабаром Олексій Данілов повернувся до моєї майстерні з ідеєю створити дещо унікальне. Я сказав, що готовий долучитися, але де взяти гроші? Мій партнер пообіцяв шукати небайдужих, так ми й почали працювати з нашою серією фоліантів.

Засновники проєкту «Державні зібрання України»
Секретар РНБО Олексій Данілов та фотограф Михайло Андреєв.
Фото з архіву Михайла Андреєва

Оскільки я вже частково провів роботу щодо Київської картинної галереї, нам було простіше починати з альбому, присвяченого їй. Ми запросили відомого художника-графіка Євгена Матвєєва, який зрештою став автором нашого логотипа й усіх наших макетів. Так ми втрьох у вільну годину почали працювати із цим макетом. Першу книжку надрукували в Данії, в місті Оденсе. Якість друку для наших теренів – унікальна. Видання з’явилося 2003 року.

Художник Євген Матвєєв

Нині ми видали шість книжок, ще дві, про Національний художній музей України, в роботі. Ми так і працюємо втрьох, удома. Зазвичай збираємося у Євгена Матвєєва. Олексій Данілов придумав наш слоган: «Нам не можна зупинятися». Олексій досі знаходить людей, які допомагають виданню, але ніколи не просять зазначати їхні прізвища в книжках – вони просто хочуть допомогти українській культурі. Як правило, це небайдужі люди, які живуть і працюють в Україні.

Видання серії – це не про бізнес. Перші томи здавали на реалізацію в магазини, цим займалися наші друзі. Але це не мало результатів, і після книжки про українську ікону ми це припинили. Гроші нас не дуже хвилюють, бо наше завдання – культурологічне. Ми поширюємо видання по закладах-партнерах, бібліотеках, серед мистецтвознавців. Ми не проти заробляти на цьому, але для нас важлива первинна ідея. А вона така: кожен музей України мусить мати своє фундаментальне представницьке видання.

Видання серії «Державні зібрання України». Фото з архіву Михайла Андреєва

Як знаю, план проєкту розписано на роки, задум охоплює 18 альбомів. Як війна впливає на роботу?

Коли 2014 року почалася окупація Донбасу, частину перших книжок про Київську картинну галерею, які зберігалися в Луганську, вкрали зрадники. Видання про галерею імені Бориса Возницького було надруковане в типографії в Макарові. Коли почалася повномасштабна війна, в цю типографію влучила бомба, і майже весь тираж спалили росіяни. Тобто дві наші книжки постраждали через них. Альбом робіт Марії Примаченко ми друкували вже в Польщі.

Повномасштабна війна дуже скорегувала плани. Спочатку ми хотіли зробити 24 видання про музеї, потім дійшло до 18. Коли переможемо, коли почнуть відновлюватися розвалені інституції, кількість альбомів однозначно перевищить 20. Бо тільки в Києві є, наприклад, унікальний Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Там зібрано багато робіт авангардистів, наприклад, Олександри Екстер. І світ не знає про цю колекцію! А в Національному музеї народної архітектури та побуту України є колосальні колекції музичних інструментів, скрині. Прекрасні археологічний і художній музеї є в Одесі. Розкішний художній музей є в Ужгороді, там цікава живописна школа.

Щодо найближчих планів, то… Мені подобається фраза директора Національного музею історії України, що історичний музей – це біографія країни. І ми хочемо, щоб відповідне видання було і в нашій серії.

А кримські музеї є в планах?

Ми давно хотіли зробити видання про Феодосійську національну картинну галерею, але не встигли до окупації Криму. У планах однозначно є зібрання і Феодосії, і Сімферополя, але як швидко це буде – невідомо. Сила-силенна роботи, головне – перемога.

«У виданні про Марію Примаченко ми об’єднали колекції від Луганська до Дрогобича»

Альбом про Марію Примаченко дуже символічний. Адже на початку повномасштабної війни роботи художниці з Іванківського історико-краєзнавчого музею дивом врятували від російських обстрілів. Зазвичай ви присвячуєте видання мистецьким збіркам або широким напрямкам, як-от українська ікона. Чому вирішили зробити книжку саме про Марію Примаченко?

Ця художниця унікальна тим, що ніде не вчилася. Марія Примаченко від Бога й землі отримала талант, і нікуди не виїжджала, оскільки була бідна та хворіла. Єдине, близько року провела в Києво-Печерській лаврі, де діяла школа народних художників. Там їй трохи поправили малюнок, і вона повернулася до рідного села Болотні. Усі наші відомі художники вчилися за кордоном: у петербурзі, москві, в Італії. А Марія Примаченко сформувала свій світогляд без зовнішніх впливів. Тому ми обрали саме цю художницю.

Фотограф Михайло Андреєв та автор тексту до альбому про Марію Примаченко Олена Шестакова з виданням про художницю.
Фото з архіву Михайла Андреєва

Книжку запланували ще 2019 року. Ми отримали дозвіл на роботу з нею в нащадків художниці – у Фонду родини Марії Примаченко, який очолює її правнучка Анастасія. У виданні зібрано твори із 16 музеїв. Ця робота не дуже легка, але в нас хороша репутація. Особисто я багато років дружу та працюю з музейниками, до мене є довіра. Ми не обманули жоден музей, ми ніколи не використовуємо матеріали, отримані в музеях, на свій розсуд. Крім того, весь відзнятий матеріал систематизуємо й після публікації книжок безкоштовно передаємо до музеїв.

На збір матеріалів про Марію Примаченко ми витратили щонайменше півтора року. Пандемія COVID-19 певним чином нам допомогла, бо з’явився вільний час для систематизації зібраних світлин робіт. Ідеться про майже 1300 картин із державної частини музейного фонду. Ми змогли їх переосмислити, вибудувати хронологію, виділити жанри, чого до нас ніхто не робив.

З музеєм у Іванкові склалася цікава ситуація. Вони понад рік не зізнавалися, чи є в них роботи Марії Примаченко. На телефонні запити відповідь була одна – робіт немає. Зрештою мій друг, який працював у Іванкові (нині він загинув), прийшов до музею та з’ясував, що роботи Марії Примаченко там є. Ми налагодили співпрацю, у книзі є 14 картин з Іванкова. Це чудові роботи, які раніше не були задокументовані.

За кілька місяців почалася повномасштабна війна. Я переживав, коли побачив новину, що музей згорів. Зателефонував директорці, запитав, як вона? І що з роботами Марії Овксентіївни? Директорка каже: «Нема. Пропали всі». Я не повірив, і зрештою виявилося, що їх справді врятували. Але директорка вчинила правильно, коли задля безпеки робіт відповіла саме так.

У книжці про Марію Примаченко зібрані роботи з музеїв від Луганська до Дрогобича. Олексій Данілов – автор з історією, тільки в рідному Луганську в нього було дві персональні фотовиставки. Одна з тих, що запамʼяталась – «Місто Луганськ очима мера». Свого часу Олексій Данілов сфотографував картину Марії Примаченко зі збірки Луганського обласного художнього музею. Вона залишилася в його архіві, і ми вмістили її в альбом. Ця робота дуже незвична: вертикальна, велика, називається «Богдан Хмельницький в молодих годах вчиться на коні». Так само немає доступу до музеїв Донецька. Але нині в Києві – Галина Чумак, директорка Донецького обласного художнього музею, в колекції якого теж є роботи Марії Примаченко. Пані Галина розшукала їх світлини, і ми вибрали одну. Тож Марія Примаченко – геніальна зірка, яка об’єднала всю Україну.

«Будь-який музей відкриває очі на майбутнє»

Наскільки українська спадщина відома в світі нині?

Українські зібрання не дуже відомі. Був сплеск, коли Україна отримала незалежність. Тоді Сергій Чайковський (директор Національного музею історії України в 1997–2015 роках. – Авт.) організовував багато виставок у Європі, насамперед – скіфської колекції. Потім виникла пауза, і Міністерство культури не знайшло, чим її заповнити. Живопис і графіка з українських музеїв не поїхали за кордон масово. Поїхали наші сучасні художники в межах приватних ініціатив.

Можливо, саме через ці проблеми з просуванням української культури за кордоном шанують «російський авангард», як правило, представлений митцями родом з України, які багато творили саме тут.

Нині була невелика хвиля перейменувань, наприклад, у Музеї Метрополітен у Нью-Йорку (картину Едгара Дега «Російська танцівниця» перейменували на «Танцівницю в українському вбранні». – Авт.). Є сподівання, що це потроху розвиватиметься.

Багато наших цінностей вкрала росія: це предмети археології, мозаїки Михайлівського собору, наші ікони й багато іншого. У нашому альбомі про українську ікону довелося використати кілька репродукцій, бо оригінали – в росії. А коли ми працювали з альбомом про Марію Примаченко, то з’ясували, що на одній із виставок художниці в москві в неї вкрали 170 робіт. Їх просто не повернули після виставки. Марія Овксентіївна писала туди листи, і їй відповіли, що жінка, яка формувала виставку, виїхала за кордон, де роботи – не знають.

Ваші книги двомовні, українською та англійською. Видання серії дарують поважним особам, наприклад, Вселенському Патріарху Варфоломію. Як поширюєте видання серії за кордоном?

Нині поширення відбувається випадково, принагідно. Альбом про українську ікону дарували у Австралії, також – Лувру й візантологам у США. Президент Володимир Зеленський дарував Папі Римському видання про музей імені Андрея Шептицького. Видання про галерею імені Бориса Возницького привозили до Польщі.

Завжди щось заважало нам зайнятися плановим розповсюдженням видань у світі. Ми маємо задуми щодо поширення комплектів книжок по дипломатичних представництвах і найкращих бібліотеках світу. Хочемо це систематизувати, але – нас небагато, поки не встигаємо.

Видання про Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького та сертифікат до нього

Які музеї України маловідомі, але мають дуже цікаві зібрання?

Розкішна колекція в Сумському художньому музеї імені Никанора Онацького. Цікаві музеї у Вінниці – художній і краєзнавчий. Дрогобич сам собою – клондайк. Там є заповідник, унікальна церква Святого Юра – дерев’яна споруда 15 сторіччя, і дерево в чудовому стані. Переяслав-Хмельницький теж вартий уваги. До речі, в них є понад 20 робіт Марії Примаченко, зокрема ранніх, 1936 року. А на початку нашої роботи з альбомом вони вважали, що їх у них лише 11.

Чому варто відвідувати музеї?

Ще Максим Рильський казав: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». По-перше, треба знати свою історію. По-друге, будь-який музей відволікає від проблем сьогодення та відкриває очі на майбутнє.

Марія Прокопенко

На заставці – видання серії «Державні зібрання України». Фото з архіву Михайла Андреєва