Щоденник, який Лохвицький вів на початку 1830-х років і який зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, є унікальним документом епохи. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька років, виклад то стислий, то майже сумбурний, украй суб’єктивний. Цей документ є ключовим у корпусі історичних джерел, що дозволяють дослідити, як саме відбувалося відкриття Києва — історичного міста. Ми розпитали Тетяну Ананьєву про особливості щоденника Лохвицького, перших київських археологів і розкопки на початку ХІХ століття.

«Пам’ятки, відкриті Лохвицьким, наче затулили його постать від дослідників»

Ми доволі мало знаємо про Кіндрата Лохвицького — людину, яка чимало зробила для відкриття Золотих воріт, стін Іллінської церкви і не лише. Людину, яка багато вклала в, за сучасною термінологією, самопіар. Але, до речі, знайти його портрет не вдалося. Чому про Лохвицького забули? І в яких джерелах може міститися нова інформація про нього? 

Не скажу, що Лохвицький цілком забутий. Є історична пам’ять суспільства, а є історіографія, яка «за службовим обов’язком» має пам’ятати про розвиток історичних знань.

Із пам’яті суспільства ім’я Лохвицького майже зникло. Але кожна епоха щось пам’ятає, а щось забуває. Багато чого витісняється з історичної пам’яті суспільства, тому що, з різних причин, стає (або здається) неактуальним. Наприклад, не відповідає новим моделям та ієрархіям ідентичності.

Свого часу Лохвицький домігся, щоб на Золотих воротах встановили табличку з написом про відкриття цієї пам’ятки старовини, звичайно, з його прізвищем. Поки була табличка — суспільство пам’ятало. Таблички, вулиці, пам’ятники, назви скверів, установ — це місця пам’яті, які формують ментальну історичну карту міста. Без них забуття майже неминуче. Я не натякаю, що ім’я Лохвицького має бути негайно увічнене, проте табличка біля Золотих воріт, вважаю, не завадила б. А поки її немає, сподіваюся, що видання, про яке ми говоримо, теж зіграє свою роль, щоб змінити ситуацію.

Золоті ворота. Креслення Кіндрата Лохвицького. З матеріалів Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування

В історіографії ім’я Лохвицького завжди було на вустах, згадувалося у працях із археології Києва, коли йшлося про його знахідки. Дослідник навіть потрапляв у енциклопедичні видання. Цікаві метаморфози відбувалися зі словниковим Лохвицьким в різні епохи. У дореволюційних виданнях поряд із його прізвищем зазвичай зʼявлялася дефініція «містик і археолог», акцент на містицизмі. За радянських часів статті про Лохвицького зникли із провідних довідкових видань країни, навіть історична енциклопедія, видана в 1960—1970-х роках, змовчала про нього. Тільки в «Українській радянській енциклопедії» 1981 року я знайшла статтю про Лохвицького як «українського археолога». У наших сучасних довідкових виданнях про містицизм не згадують, але коло діяльності та заслуг розширилося: Лохвицький — археолог, пам’яткознавець, краєзнавець, музейний діяч. Словникові визначення більше свідчать про свою епоху, ніж про дослідника.

Отже, Лохвицький у історіографічному просторі присутній. Але його відсунули у глибоку тінь, ніби відкриті археологом пам’ятки затулили його від дослідників. Донедавна так складалося не тільки з Лохвицьким — уся увага істориків археології та археологів була прикута до відкриттів, досягнень, розвитку, результатів, знахідок. Автори цих знахідок зазвичай були представлені лише іменами, датами життя та ліченими цитатами.

Умовне відтворення Золотих воріт, зроблене в 1982 році. Фото Георгія Чернілєвського, 2018 рік.  Джерело: commons.wikimedia.org

Протягом кількох десятиліть дослідницька ситуація суттєво змінилася. Нині ставлять не тільки питання що було відкрито, але і як, у яких умовах, із якої причини, з якою метою, яка мотивація учасників, а чого хотіла влада, як вони взаємодіяли або протиборствували, як спрацьовувала система патронату, яким був резонанс у суспільстві тощо. Археологи вивчають не лише наукові ідеї, а й тих, у чиїх головах ці ідеї народжувалися.

На запитання як і чому не відповіси, якщо немає уявлення про особисті життєві стратегії людей, їхній психологічний та емоційний склад, повсякденний та науковий побут тощо. Мене не полишає приємне відчуття, що історик має справу з детективними історіями. Тільки «свідками у справі» виступають документи й артефакти.

Отже, стверджувати, що Лохвицький єдиний герой у нашій роботі, — це перебільшення. Він не любив ділитися славою ні з ким, але цього разу мусить розділити пальму першості з власним документом, який назвав «Журналы и дела по раскрытию древностей в Киеве». Це щоденник, що з’явився навесні 1832 року, коли Кіндрат Андрійович розпочав грандіозні «разыскания древностей» у місті.

Сторінка рукопису Кіндрата Лохвицького. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського

Ризикну зауважити, що документи здебільшого розумніші за своїх авторів, вони можуть викрити те, про що сам автор не здогадується, або те, що вважає за краще замовчувати. Одним із таких документів є щоденник Лохвицького. Кіндрат Андрійович був людиною оригінальною, і його «журнали» теж дуже оригінальні — це не щоденник у звичному сенсі слова. Щоправда, ми бачимо поденні записи про події. Проте чи завжди в них йшлося про події, які справді відбувалися? Чому в щоденнику вміщено багато текстів листів? Чому деякі дати повторюються двічі? Наскільки цей щоденник особистий? Лохвицький залишив чимало таких загадок, хоча сам про це не здогадувався.

До розуміння документа та його автора наближають «очні ставки» різних «свідків», тобто дотичних документів, які утворюють джерельний контекст. У нашому випадку це насамперед інші рукописи Лохвицького — адже він встигав не тільки одночасно копати у трьох-чотирьох місцях, а й писати багато листів, довідок, рапортів, прохань. Збереглися і документи людей, причетних до археологічних подій або просто спостерігачів. Ці люди й деякі їхні тексти теж з’являться на сторінках майбутньої книги. Безперечно, це митрополит Євгеній (Болховітінов), який організував перші розкопки Десятинної церкви в 1823—1824 роках, київський історик Максим Берлінський, ще один «любитель старожитностей» Олександр Анненков, молодий архітектор Микола Єфімов, який провів розкопки Десятинної церкви в 1826 році, колишній столичний чиновник Іван Мартос. Дуже цікава особа — Микола Самойлов, який написав у 1833 році першу книжку про щойно розкопані Золоті ворота. А ще — свідчення київських чиновників, мандрівників, які бували в місті. Я перерахувала не всіх персонажів, але й названі свідчать про те, що джерельна база для вивчення перших сторінок київської археології доволі репрезентативна.

Максим Берлинський — археолог, який не проводив власних розкопок

Першим київським археологом називають вчителя та історика Максима Берлинського, автора «Краткого описания Киева», виданого у Петербурзі в 1820 році. Чим його праця актуальна нині?

Думаю, коли Володимир Іванович Щербина у своїй статті 1896 року про Максима Федоровича Берлинського назвав його першим київським археологом, він вжив поняття «археолог» у тому широкому значенні, яке існувало за часів Берлинського. Тоді археолог займався будь-якими старожитностями, не лише вилученими із землі, а й письмовими, всіма пам’ятками, які дозволяли уявити «стародавній побут народів». Берлинський був відомим знавцем київських архівів, що зберігалися в різних установах і при монастирях, знав джерела, літературу, київську історичну топографію. Він входив до Московського товариства історії та старожитностей, тісно співпрацював із Тимчасовим комітетом для дослідження старожитностей у Києві. Визнаний ерудит-києвознавець супроводжував високопосадовців, які приїздили до міста, співпрацював із відомим колекціонером і меценатом графом Миколою Румянцевим.

Портрет Максима Берлинського. З колекції МІСТ

Історик Михайло Максимович, який добре знав Берлинського, написав після його смерті некролог. Віддаючи належне заслугам історика, якого назвав «смиренным тружеником науки», Максимович не став перетворювати статтю на панегірик. Про книгу 1820 року автор некролога зауважив, що за всіх недоліків, очевидних уже на той час (тобто на кінець 1840-х), ця праця стала основою для наукових досліджень про київську минувшину. Вважаю, цей відгук цілком справедливий. Сучасні києвознавці та археологи починають історіографічні огляди із праць Максима Берлинського. «Краткая история Киева» зберігає значення як пам’ятка історичної думки.

Щодо розкопок, повернуся до статті Максимовича. Він зазначав, що Берлинський працював над історією і топографією Києва, але про розкопки не згадував. У інших авторів мені теж не траплялися відомості про розкопані Берлинським пам’ятки. Із записів у щоденнику Берлинського відомо, що він відвідував місця розкопок, які вели інші особи, не більше. Єдиний виняток — археологічна розвідка, яка відбулася 1823 року біля Десятинної церкви, проте там головною особою був митрополит Євгеній.

Мені невідомі документи, в яких Максим Федорович розповідав би про власні знахідки. Проте є відомості про «разрытия», які можна кваліфікувати як скарбошукацькі. Берлинський їх замовчував. Але на початку XIX століття це було доволі поширеним явищем. Археологія перебувала лише на підступах до інституалізації, тобто встановлення правил, за якими відбувається діяльність у цій сфері. У Києві такі спроби уможливилися після відкриття в 1834 році університету та створення при ньому в 1835 році Тимчасового комітету для дослідження старожитностей. Берлинський був причетний до обох установ. До речі, в роботі комітету свою — дуже непросту — роль зіграв Кіндрат Лохвицький.

Золоті ворота. З літографії Василя Тімма. 1858 рік

Ще раз згадаю некролог, де Максимович на самому початку згадав шокуючий факт. Не тільки Московське історичне товариство, членом якого був Берлинський, за два роки після його смерті ніяк не відгукнулося на сумну звістку, а й у Києві відхід відомої людини, педагога та історика залишився майже непоміченим. Навіть біля труни Берлинського не було нікого з учених і, як висловився Максимович, «протекторів» київських.

Здавалося б, пізніше Берлинському віддали належне. Вже на початку XX століття випускник Київської духовної академії Микола Сємєйкін написав кандидатську працю про Берлинського, її опублікували. Ця робота лягла в основу багатьох наступних публікацій, які здебільшого мають панегіричний відтінок. Однак науково-біографічного дослідження про Максима Берлинського досі бракує, його історичні погляди, науковий побут, різноманітна діяльність ще не стали предметом вивчення.

Як «грубі готичні будівлі» перетворилися на цікавий об’єкт досліджень

Знахідки часів Русі зацікавили суспільство лише на початку ХІХ століття. До того дослідників більше вабила спадщина, пов’язана з античністю, наприклад, Пантікапей. Що, на вашу думку, змінило ситуацію?

Це питання дуже складне, з багатьма нюансами, які потребують уточнень (наприклад, про яке суспільство йдеться), і доволі дискусійне. Тому розповім про загальні тенденції, з яких завжди були винятки.

У XVIII столітті зацікавлення античністю культивувалася як одна з ознак європеїзації Російської імперії. Активне проникнення античної міфології в імперський державний міф було пов’язане з ідеями Просвітництва, які ще переважали в ту епоху. Стиль класицизм превалював у мистецтві та літературі. Загальна «антикізація» виявлялася навіть у манері поведінки, риторичній культурі.

У нас зацікавлення античними пам’ятками на той час могли задовольнити здебільшого ті, хто їздив подивитися на них у Європу. Крим став доступний тільки наприкінці XVIII століття. Втім естетичні смаки сформувалися класичною культурою — через літературу, подорожі, твори мистецтва, які збирали колекціонери, велику кількість європейських видань, фоліантів, увражів (щедро ілюстрованих художніх видань великого формату) із сотнями репродукцій та описами памʼяток. Можна уявити враження від гравюр Піранезі із грандіозними видами Рима та Пестума.

Гравюра Джованні Баттіста Піранезі «Пестум. Давньогрецькі храми», 1778 рік. Джерело: commons.wikimedia.org

Тому свої стародавні пам’ятки не витримували конкуренції: їх або не помічали, або оцінювали як низькопробні. Інерція такого ставлення помітна й у XIX столітті. Максим Берлінський писав про грубі готичні будівлі, прикрашені мозаїкою, позбавленою будь-якого смаку, — йшлося про собори Софійського та Михайлівського монастирів. Мине час, і Тарас Шевченко, працюючи в Археографічній комісії, відтворить образи київських памʼяток, а після подорожі рідними краями створить альбом офортів «Живописная Украина», яким захоплюватимуться не лише в Україні. Отже в 1840-х певна частина суспільства вже була готова до сприйняття цих образів.

Зміна естетичних настанов, смаків, історичної свідомості, зрештою — моди, відбувалася особливо інтенсивно з кінця XVIII — початку XIX століття, коли просвітницьку парадигму осмислення минулого поступово витісняла романтична. Це зумовили колосальні перетворення в усіх сферах життя суспільства — політичній, соціальній, економічній, ментальній. Французька революція, наполеонівські війни, кровопролиття, руйнування були приголомшливими потрясіннями глобального масштабу. У пошуках відповідей на «кляті питання» сучасності люди починали зазирати у власне минуле. Історія здатна згладжувати наслідки потрясінь, дає відчуття, що під ногами твердий ґрунт, зцементований цінностями родини, роду, нації. У такі часи важливо осмислити свою ідентичність. Погляди інтелектуалів звернулися до власних історії, традицій, пам’яток.

Видубицький монастир у Києві. Офорт Тараса Шевченка з альбому «Живописная Украина», 1844 рік. Джерело: commons.wikimedia.org

Загибель у 1812 році рукопису «Слова о полку Ігоревім» і величезної кількості реліквій продемонструвала вразливість історичних раритетів, необхідність їхнього збереження. Проте не всі й відразу прониклися такими ідеями. Після розкопок Десятинної церкви в 1820-х митрополит Євгеній (Болховітінов) просив губернатора виставити біля пам’ятки караул, бо кияни розтягували плінфу на свої будівництва.

Поступово нові культурні практики виходили за межі елітарного кола суспільства, впливаючи на історичну свідомість. Інтуїтивний пошук опори в традиції отримав інтелектуальну підтримку: з’явилися історичні твори, журнали, товариства.

Треба віддати належне Кіндрату Лохвицькому, який не був великим інтелектуалом, проте цілком переконливо нагадував, що Італія зберігає «черепки» Помпеї та Геркуланума, відтак і ми не повинні бути байдужими до залишків «свято-киевской древности». Тут потрібно враховувати, що для нього мали надзвичайну вагу настанови «зверху». Імператор Микола I заохочував дослідження в галузі російської історії, вбачаючи в ній альтернативу європеїзації, якої прагнули уникнути після французьких революційних подій. Наступного року після його воцаріння, 1826-го, був виданий циркуляр про охорону стародавніх замків, фортець та «інших будівель давнини». Цей документ підкреслював важливість приватної ініціативи, що надихало київських любителів старожитностей.

«У перших київських археологів-любителів переважала позанаукова мотивація»

Коли в археологічних дослідженнях з’являється чистий науковий інтерес? Задля чого проводили розкопки перші дослідники?

Питання, з якого часу можна говорити про археологію як про науку, досі дискусійне. Іноді той самий автор у своїй науковій публікації обґрунтовує думку, що в першій половині XIX століття не йдеться про археологію-науку, а в офіційній колективній монографії пише про цілком науковий характер вивчення старожитностей у XVIII столітті.

Я схиляюся до періодизації тих істориків археології, які початок XIX століття вважають донауковим періодом (ще його називають «антикварним», періодом «дворянських дилетантів» тощо). Щоправда, в цей час з’явилося чимало передвісників наукового періоду. Наприклад, виникали історичні товариства, які мали на меті вивчення пам’яток, зокрема археологічних. Але до них входило багато любителів старожитностей, далеких від науки. Становлення наукових центрів, проведення археологічних з’їздів, спеціалізовані видання, підготовка археологів-професіоналів, зрештою, вироблення критеріїв науковості, методів досліджень, інтерпретації та експертизи результатів розкопок — все це з’явилося в другій половині і ближче до кінця XIX століття. Утім, про який період ми не говорили б, у процесі отримання нових знань майже завжди присутня змагальність.

Розкопки Ірининської церкви. З акварелі Михайла Сажина. Кінець 1840-х років

З огляду на сюжети, які я досліджую, зрозуміти мотивацію та стимули перших київських археологів неможливо без індивідуального підходу. Проте переважала таки позанаукова мотивація. Пошуки старожитностей могли бути дозвіллям, захопленням, естетичною потребою або проводилися через честолюбство, азарт, прагнення досягти соціального успіху. На початку XIX століття вдалі розкопки й важливі знахідки відкривали шлях до визнання, підвищення соціального статусу та інших благ.

Щоденник Лохвицького дозволяє зрозуміти мотивацію його активної археологічної роботи. Успіх цієї «служби» був для дослідника шансом досягти високого соціального статусу. За документами Лохвицького можна простежити, як археологічні знахідки ставали символічним капіталом, який він намагався конвертувати у престиж, соціальний успіх. Дослідник діяв за правилами бюрократичної, а не наукової реальності навіть тоді, коли в Києві виникло нове соціокультурне середовище: університет, професійні вчені, Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей. Лохвицький не прагнув долучитися до «вченого стану». Проте результати його діяльності, що мали позанаукову мотивацію, виявилися важливими для науки.

Які пам’ятки ми могли втратити через «людський фактор»? Які наслідки мають конфлікти під час розкопок фундаментів Десятинної церкви, які ви описали у статті про витоки дослідження цієї пам’ятки в 1820-1830-х роках?

«Людський фактор» — неминуча річ, але його можуть нівелювати соціальні інститути, тобто правила, в межах яких потрібно діяти. Я згадувала, що археологія на початку XIX століття була ще не інституалізована, тому стосунки певних людей суттєво впливали на дослідження. Там, де це допомагало обходити бюрократичні бар’єри, йдеться про позитивний ефект. Але негативних наслідків більше.

У 1820-х роках особисте суперництво породило чвари, які призвели до відмови від проєкту нової Десятинної церкви архітектора Миколи Єфімова. А його розробки були найближчими до зразків стародавньої архітектури.

«Відновлена» у 1842 році Десятинна церква, яка архітектурно не мала нічого спільного з первісною спорудою. Друкарня Стефана Кульженка, 1888 рік. Джерело: commons.wikimedia.org

Історія із сумнозвіснім «відновленням» Десятинної церкви, про яку я писала, не єдина. У майбутній книзі зʼявляться нові матеріали про те, як і чому об’єктом кляуз київських археологів став і митрополит Євгеній (Болховітінов). Доноси надходили з Києва у столицю імперії. А в 1830-х доноси Лохвицького не найкраще позначилися на роботі Тимчасового комітету для дослідження старожитностей. Конфлікт змушував комітетників уникати співпраці з Лохвицьким. Їх можна зрозуміти. Проте водночас відкидалися і деякі слушні ініціативи скандального «колеги».

Поведінку Кіндрата Андрійовича пояснюють не лише особистісні риси, а й той факт, що донос був поширеною практикою, своєрідною політичною комунікацією, яка сприймалася його автором як форма участі в управлінні, спосіб спілкування підданого з вищою владою. Це тішило амбіції Лохвицького, так він входив у роль героя-борця з безладом та зловживаннями.

«Митрополит Євгеній вважав наукову роботу своїм пастирським обов’язком»

Нетипова (принаймні з погляду людини поза наукою) фігура — митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов). Відомо, як і чому він зацікавився археологією?

Масштаб особистості та діяльності митрополита Євгенія такий значний, що доцільно говорити про євгеніївську епоху в історії Києва — навіть якщо не згадувати про його гігантську церковно-адміністративну роботу як архіпастиря, а зважати лише на церковно-історичну працю. Своїми творами та діяльністю митрополит надав імпульс дослідженням міста, заохочував студентів Київської духовної академії до написання історичних праць, допомагав публікувати їхні твори, інформував про них, підтримував наукові контакти.

Митрополит Євгеній (Болховітінов). Гравюра ХІХ століття

Зацікавленість Євгенія археологією обумовлювалася насамперед тим, що письмові джерела не завжди дозволяли відповісти на питання щодо сакрального простору міста, уявити давні храми як літургійний простір, дізнатися про стародавнє богослужбове начиння тощо.

Митрополит знав про досягнення європейської археології та усвідомлював значення археологічних джерел. І як людина прекрасно освічена й допитлива він здійснював спостереження, які мали наукове значення. Наприклад, у Новгороді, де Євгеній із 1804 року був вікарним єпископом, він оглядав місто та околиці, збирав інформацію про сакральну топографію, історію, пам’ятки. Зрештою, він першим, випереджаючи науку, правильно визначив товщину культурного шару та його значення для вивчення історії міста. Спостереження та висновки Євгенія фахівці вважають початком новгородської археології. У Києві таким початком вважають розкопки Десятинної церкви, проведені з ініціативи митрополита. Євгеній не був археологом, але на тогочасному рівні мав фаховий підхід до розкопок. Дослідження Десятинної церкви це підтвердили. Після означених розкопок Євгеній опублікував звіт, де сформулював дослідницькі завдання, згадав про залучення фахівців для правильної фіксації та тлумачення знахідок.

Митрополит не намагався приховувати свою причетність до досліджень, як почесний член багатьох наукових товариств він друкувався в їхніх виданнях. Євгеній прямо говорив, що таку роботу вважає своїм пастирським обов’язком. Але в середовищі духовенства заняття наукою, особливо розкопки, рідко схвалювалися. Через протиставлення віри і знання заняття митрополита багато хто вважав «антикварними», «відстороненими» від церковних справ.

«На початку ХІХ століття за посібники з археології могли правити альбоми європейських антиків»

Де дослідники ХІХ століття знаходили інформацію про технології проведення розкопок? На які джерела спиралися, коли хотіли проводити роботи в тому чи іншому місці?

Йдеться про початок XIX століття, бо в другій половині і в кінці століття ситуація дуже змінилася. А на початку століття за посібники могли правити альбоми європейських антиків, про які я згадувала. Вони містили не лише ілюстрації, а й детальні описи, обміри памʼяток, багато практичного матеріалу. Зʼявилися переклади кількох європейських видань із археології.

Думаю, що роль посібника для тодішніх археологів міг виконувати звіт, складений митрополитом Євгенієм після відкриття фундаментів Десятинної церкви. Конкретні вказівки, що та як робити, були в інструкціях президента Академії мистецтв Олексія Оленіна для історико-археологічної експедиції під керівництвом Костянтина Бороздіна в 1810 році, для архітектора Миколи Єфімова тощо.

Лохвицький мав навички для землекопних робіт і вивчав документи, які формулювали вимоги до їх проведення в місті. Археологічну «школу» дослідник пройшов, спілкуючись із митрополитом. Але бути уважним «учнем» йому заважала мотивація.

У звітах та історичних записках Лохвицький згадував літописи, «Степенну книгу», «Синопсис», праці Миколи Карамзіна, Миколи Польового і навіть твір учителя Рязанської гімназії Тихона Воздвиженського. У документах є записи про те, що матеріали зі своєї бібліотеки давав Лохвицькому митрополит. Про нюанси археологічного побуту інших київських любителів старожитностей поки говорити складно, потрібні документи з такою інформацією.

«Кабінети курйозів» і поповнення музейних збірок

Які київські знахідки для перших приватних колекціонерів старожитностей були найбажанішими?

Найбільше цікавилися знахідками давньоруських прикрас і старовинних монет. Щоправда, на початку XIX століття ще спостерігалася «всеїдність» колекціонерів, навіть існував вислів «кабінети курйозів», тому що збирали все дивовижне.

Однак виявилося, що київська земля для любителів старожитностей — клондайк майже в прямому сенсі. Після дощів і танення снігу на схилах гір знаходили не тільки скляні браслети, кераміку, а і предмети із золота та срібла. Лохвицький у щоденнику занотував, як фельдмаршал Остен-Сакен йому наказував: «Ты мне золото, золото найди». Завдання давали не на порожньому місці. На той час були відомі випадкові знахідки цілих скарбів: так, у 1824 році біля Михайлівського монастиря київський міщанин Харщевський виявив скарб із понад 60 золотих і срібних предметів. Подивитися на цю дивовижу приїжджав увесь цвіт київського суспільства. Чудові знахідки «підказували» колекціонерам, на чому краще зосередитися. До того ж, такі предмети старовини швидко зростали в ціні.

Сережка «київського» типу. Київська Русь, друга половина ХІІ — перша половина ХІІІ століття. Зі скарбу, знайденого в садибі Десятинної церкви до 1899 року. З колекції МІСТ

Нумізматика була давнім захопленням колекціонерів. Не уникнув його й митрополит Євгеній. Він мав значну колекцію монет і медалей, серед них — давньоримські. Про власні зібрання давніх монет згадували майже всі, хто вів розкопки в Києві, хіба що крім Миколи Єфімова.

Була колекція і в Лохвицького. Думаю, її можна вважати прикладом «кабінету курйозів». Там були стародруки (наприклад, Острозька Біблія 1581 року), рукописи, мінерали, картини (Кіндрат Андрійович стверджував, що серед картин виявлена робота Рафаеля), естампи та, звичайно, речі з розкопок, які він називав «археологічним кабінетом».

Завдяки кому та як «київська старовина» потрапила до музеїв?

Родоначальником музейної справи в Києві став Музей старожитностей, створений при Університеті святого Володимира в 1837 році під проводом Тимчасового комітету для дослідження старожитностей. Спершу там речі лише зберігалися, проте не експонувалися. Наприкінці 1837 року Лохвицький влаштував у закладі виставку для великого князя Олександра Миколайовича та його свити, але широка публіка не мала до неї доступу.

Першими надходженнями до колекції музею були речі з розкопок. Взагалі все почалося з дару університету, який зробив Лохвицький. Потім він висловив ідею, що такі стародавні речі мають зберігатися у спеціальному музейному закладі. У цьому є його заслуга, хоча ідея витала в повітрі. Музеї в місцях ведення розкопок уже створювали: в 1811 році — Музей старожитностей у Феодосії, в 1826 році в Керчі відкрили для відвідування музей, основу якого становила колекція археолога Поля Дюбрюкса.

У фондах Національного музею історії України зберігається Книга для запису речей Музею старожитностей, з якої відомо, що слідом за Лохвицьким передавали деякі знахідки й інші археологи. Тоді статус речей із розкопок, проведених приватними особами, ще не був визначений. Зазвичай знахідки перебували в розпорядженні того, хто їх виявив. Із появою Музею старожитностей археологи, прагнучи отримати дозвіл на розкопки, обіцяли передавати найбільш значущі речі до музею. Однак, схоже, найцікавіші знахідки залишалися в приватній власності.

Університет святого Володимира. Київ, 1911 рік. За фотографією Гудшона і Губчевського. Джерело: commons.wikimedia.org

Мені невідомо про великі колекції в Києві на початку XIX століття. Але у багатьох удома цілком випадково опинялися стародавні речі. Наприклад, у 1837 році Михайло Максимович подарував музею кілька речей «пантикапейского производства» — так вони записані в музейній книзі. Ці речі не були з колекції. Просто в 1836 році Михайло Олександрович подорожував Кримом. У спогадах про Тавриду він не згадав про відвідини Пантікапея, але, ймовірно, побував там і певним чином отримав кілька предметів. Коли в 1837 році створили музей, Максимович одразу подарував закладу ці речі.

Однак не скажу, що дарували багато. Припускаю, якби на час відкриття музею був живий митрополит Євгеній (а його не стало в лютому 1837 року), зібрання закладу значно збагатилося б. Тут більше пощастило духовним навчальним закладам, які отримали від митрополита сотні книг, рукописів, речових матеріалів.

Бурхливий розвиток музеїв і колекціонування в Києві припав на другу половину XIX століття. Втім дослідники початку століття виконали важливу місію — накопичували історичні знання, підготували суспільну свідомість до їх сприйняття. І попри складність, неоднозначність характеру і діяльності Кіндрата Лохвицького, він став, як сказали б нині, промоутером цих нововведень.

Спілкувалася Марія Прокопенко

Колаж на заставці Юрія Єжеля

Про співрозмовницю

Тетяна Ананьєва — наукова співробітниця відділу пам’яток української культури Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України.

Основні праці: «Описи Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX ст.»; «Митрополит Євгенiй Болховiтiнов: вибранi працi з iсторiї Києва»; «Десятинна церква: коло витокiв археологiчних дослiджень (1820—1830-тi рр.)»; «Производство знаний о киевских древностях в начале XIX в.: протагонисты и статисты (по эпистолярным и мемуарным источникам)»; «Между “сказанием” и “episodes en swift”»: о неизвестной рукописи Ильи Тимковского “Записки для истории Малороссии” (1849 г.)»; «Відкриття київських церковних старожитностей та економіка престижу в першій половині XIX ст.».

Наукові інтереси: джерела особового походження, історичні дослідження в Києві першої половини XIX століття, київські травелоги (твори про подорожі) тощо.