Родина

Есма – бабуся Мурвет Аметової. Фото з архіву співрозмовниці

Моя бабуся Есма, татова мама, народилася 1903 року. Коли робили її фото, яке потрапило на виставку, вона вже мала двох дітей. У бабусі було дуже густе та довге волосся, і, щоб зробити зачіску на цьому знімку, майстер використав 138 шпильок.

У кримських татар до імені людини додається частинка, що вказує на її рід. До бабусі зверталися – Есма-Шерфе. Частинка Шерфе означає, що це – рід освічених людей, які читають Коран.

Разом із чоловіком, моїм дідом, бабуся жила в Судаку. Дід навчався у Баку, одружився у 30 років, бабусі на той час було 16. У них народилося четверо дітей, але вижило лише двоє. Дід був вчителем російської мови. В ті часи кримський татарин, який викладає російську, вважався дивовижею. А мій тато та тітка, його сестра, ходили в російськомовну школу, де й викладав їхній батько. Коли Калінін (радянський партійний діяч, «всесоюзний староста». – Ред.) приїжджав до Судака, дід приводив його додому.

Фото з архіву Мурвет Аметової

Спільне фото з батьком на руках зроблене 1929 року на родинному подвір’ї. Батько народився 30 вересня, на цій світлині йому 28 днів, він – на руках праворуч. Завдяки тому, що родина була грамотна, дні народження дітей записали правильно. Бо багато людей фіксували це дуже приблизно: весна, черешня почала давати врожай тощо. На фотографії в центрі сидить дідусева мати, моя прабабуся, а поруч – її донька з родиною. Потім усіх цих людей депортували.

Депортація

Коли 1944 року прийшли виселяти родину, дід дав коменданту, який цим керував, пляшку вина. Тому їх не вигнали відразу, а дали 15 хвилин на збори. Всім казали, що не треба брати багато речей, бо: «Ви поїдете, а потім повернетеся». Дід був грамотний, він розумів, що відбувається, і сказав бабусі, щоб вона брала все, що може. Бабуся взяла свої феску (головний убір. – Ред.) та к’ушак (пояс. – Ред.). На них були нашиті золоті монетки, завдяки яким родина й вижила. Бабуся продавала ці монети й мала за що купити їжу. І в усіх її онучок, зокрема в мене, є по монетці з тих речей.

Також бабуся взяла з собою таз для умивання та відро. Коли вони їхали у вагоні – а їх вислали на Урал, це відро всі використовували як туалет, виносили його на станціях. Люди хоча б менше мучилися, адже зупинки траплялися рідко.

Заповіт дідуся

На засланні дідуся відразу заарештували за політичною статтею як «ворога народу» – як і багатьох інших людей. Він відсидів 10 років, до 1954-го, і помер у тюрмі незадовго до звільнення та реабілітації. Я бачила його лише на фото.

Батько дуже болісно сприймав цю тему. Він відправляв запити до місця ув’язнення дідуся, щоб там підтвердили його смерть. Дідусь писав такі листи з тюрми! Такі листівки надсилав дітям! Освічена людина ставиться до життя інакше. Дід казав бабусі, що хоче, щоб його діти були лікарями. Моя тітка не змогла стати лікаркою: закінчила медучилище, але їй не дали направлення в інститут через національність. Вона так і залишилася медсестрою. А батько вступив до медичного інституту, коли йому було 26 років.

Виживання на Уралі

Бабуся все життя розмовляла лише кримськотатарською мовою, хоч і розуміла певні слова російською. Завдяки цьому ми всі говорили кримськотатарською, і я добре знаю цю мову.

Бабуся взяла з собою в заслання швейну машинку «Зінгер», вона стоїть у нас досі. Бабуся ніде офіційно не працювала, шила та перешивала людям речі, завдяки цьому й вижила. Було важко, бабуся залишилася сама з двома дітьми: батьком, якому було 14 років, та його 10-річною сестрою. Батько пішов працювати на лісоповал. Він був невисокого зросту, тож у документах батьку вписали на два роки менше, щоб як дитина він міг отримувати більше хліба.

Фекрет Аметов, батько Мурвет Аметової, в 10 років.
Фото зроблено в Криму. З архіву Мурвет Аметової

Сестра дідуся потрапила до Середньої Азії і лише згодом знайшла бабусю. Родина змогла возз’єднатися, хоча це й було дуже важко. 1947 року бабуся з дітьми переїхали до Узбекистану, а згодом – і в Таджикистан, до родички.

Традиції

У засланні родина підтримувала традиції свого народу. Ураза-байрам і Курбан-байрам – напевно, єдині свята, які ми відзначали. Всі боялися таке демонструвати. Але пам’ятаю, коли я була маленька, в ці свята ми їздили до маминої мами, до маминих сестер та братів. У нас прийнято цілувати руку старшим, і в байрами це обов’язково. Також ми вітали родичів зі святами, приносили їм частування, за можливості, подарунки літнім людям. Бабусі пригощали нас цукерками та обов’язково давали гроші – один рубль, тоді це було багато.

Дівчина у святковому вбранні – подруга матері Мурвет Аметової. З архіву Мурвет Аметової

Бабуся Есма була дуже набожна, п’ять разів на день робила намаз, раз на рік дотримувалася посту [Рамадану]. В Середній Азії дуже спекотно, а дата посту щоразу зміщується. І коли він припадав на сильну спеку, було дуже важко, адже не можна тамувати спрагу (в Рамадан мусульмани можуть пити та їсти тільки після заходу сонця. – Ред.). Тоді бабуся обмивала руки, обличчя та ноги, щоб бодай якось освіжитися.

Весілля святкували в когось із родичів на подвір’ї. А в нас весілля великі, на 200, 300, 400 людей. Збирали всіх родичів, влаштовували національні танці. Наречений забирав наречену з будинку. Грали музиканти, наречений міг заспівати – якщо вмів, лунали жарти. Раніше, ще в Криму до виселення, взяти наречену з іншого села вважалося великою подією, бо за дівчиною треба було далеко їхати.

Боротьба за права

На виселенні в родини не було документів, виїхати кудись вони могли лише за дозволом коменданта. Мій батько закінчив технікум як учитель російської мови, викладав у вечірній школі при радгоспі. Мріяв стати лікарем і цілий рік «споював» коменданта, сидів із ним, щоб той дав  дозвіл, і можна було спробувати вступити до медичного інституту. Зрештою, батько приїхав до Ташкента, щоб подати документи до омріяного вишу. Чи то комендатура була зачинена, чи то ще щось, проте батько не відмітився вчасно. Тому його посадили на три дні до з’ясування обставин. Коли він вийшов, документи в інституті вже не приймали. Через якогось секретаря комісії батько вмовив прийняти документи.

Спочатку батьку хотіли поставити за іспит трійку. Він просив поставити йому додаткове запитання, сказав: «Я не можу повернутися додому, бо я кримський татарин». У викладача дружина була кримською татаркою, і він поставив четвірку. Так мій батько вступив до інституту.

Фекрет Аметов у дитинстві в Криму. З архіву Мурвет Аметової

Батько був дуже патріотичною людиною. Він брав участь у національному русі, коли був студентом, і потерпав через це. Хотів служити в армії. Прийшов у 18 років до військкомату, а йому відмовили. Адже він – кримський татарин, ще й син репресованого, нестабільний елемент. Коли батько закінчував інститут, йому вже сказали, щоб ішов служити. Тоді строкова служба тривала три роки. Батько відмовився, його так і не забрали.

Повернення

Моя родина змогла повернутися до Криму в січні 1992 року. Бабуся Есма не дожила до цього часу, вона померла в 1990-му. На вулиці Леніна в Судаку досі стоїть наш будинок, ми зберегли всі документи, що засвідчують його купівлю та продаж. За час депортації у будинку змінилося кілька мешканців. Коли батько приїхав до Криму, він написав листа місцевому чиновнику, просив дозволити викупити цей будинок, щоб натомість влада надала житло родині, яка тоді там мешкала. Не вдалося.

Зрештою ми опинилися в Севастополі. Тоді це було закрите місто, і в ньому існувала проблема з лікарями. Батько був дитячим неврологом, а там саме потребували такого фахівця. Тато надсилав запити, і йому сказали, що до Севастополя можна приїжджати. В Таджикистані мої батьки продали своє житло – власну трикімнатну квартиру та однокімнатну квартиру брата. Цих грошей вистачило на квитки на літак до Севастополя і контейнер для речей – така була інфляція. Вже на місці виявилося, що тут мешкають наші знайомі, які допомогли стати в чергу на отримання житла.

Передача пам’яті

Як і тато, я стала лікаркою. В мене є сестра, брат. Дуже вдячна батькам, що вони прив’язали нас одне до одного. Ми намагаємося допомагати та підтримувати одне одного, племінників. Збираємося на свята, ходимо на могили батьків та близьких людей. Це треба робити перед великими святами та у дні пам’яті.

Радянський час багато що зрівняв, але нині ситуація з дотриманням традицій краща. Це стосується, наприклад, імен. Серед кримських татар мого покоління часто трапляються імена Ленур, Марлен. Вони виникли в радянські часи. Марлен – це Маркс та Ленін, Ленур – Ленін та Урицький (також можлива версія «Ленін – світло». – Ред.), Лемар – Ленін і Маркс. Мій батько прагнув, щоб у родині були традиційні імена. Його звали Фекретом – це означає «розум, думки». Моє ім’я рідкісне, означає «людяність, щастя».

Вважаю, що за традицією дітей варто називати на честь бабусь і дідусів. Тоді історія твоєї родини зберігатиметься. На честь бабусі Есми ми назвали правнуку, доньку моєї племінниці.

***

Побачити старі світлини кримських татар, а також коштовні речі, що були частиною побуту цього народу у 19 – на початку 20 століття, можна на виставці «MIRAS. Спадщина» у Скарбниці Національного музею історії України. Виставка триватиме до 30 червня 2023 року.

Марія Прокопенко

Колаж на заставці Анастасії Пташинської