Умови угоди

Згідно з підписаним у Гадячі договором, підконтрольні Війську Запорозькому території колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств проголошувалися Великим князівством Руським. Воно, своєю чергою, ставало повноправним членом Речі Посполитої (досі ця держава, утворена 1569 року, титулувалася «республікою двох народів» – Корони Польської і Великого князівства Литовського).

Політико-державний устрій Великого князівства Руського (а це – адміністративне управління, судова система і законодавство) облаштовувався за зразком Великого князівства Литовського. Очільника держави – гетьмана, призначав король з-поміж кандидатур, запропонованих козацькою радою. Козаки мали стати провідною верствою в означеній державі (декларувалося, що саме військо становитиме 60 тисяч). Передбачалася повноправна участь православного духовенства (митрополита й чотирьох єпископів) у засіданнях сенату Речі Посполитої. Одна з норм декларувала надання Києво-Могилянському колегіуму статусу академії.

Історична карта із позначенням козацької держави часів Богдана Хмельницького та Івана Виговського (в межах колишніх трьох воєводств Речі Посполитої).
Укладена Георгом Матеусом Зойтером 1740 року. Центральний державний історичний архів України, місто Київ.
Репліка карти представлена на виставці «Європейська Україна. Доба Мазепи» у Скарбниці Національного музею історії України

Засіб від московських інтриг

Укладений у Гадячі договір можна вважати політичним проєктом гетьмана Івана Виговського та його сподвижника Юрія Немирича, розробленим через незадоволення московською протекцією. В останній розчарувався ще її ініціатор – гетьман Богдан Хмельницький (1648–1657), за спиною якого московський монарх уклав у Вільно перемир’я з польським королем про поділ території Війська Запорозького по Дніпру.

Портрет гетьмана Івана Виговського. 19 століття.
Національний музей історії України

Перший рік гетьманства Івана Виговського (від серпня 1657 року) супроводжували постійні інтриги московських урядників, які спровокували масштабну війну проти гетьмана під проводом полтавського полковника Мартина Пушкаря і кошового отамана Якова Барабаша весною-літом 1658 року. Після розгрому цього виступу Іван Виговський майже відразу підписав договір у Гадячі і тим самим позначив відхід від московської протекції.

Україна. 17 століття.
Національний музей історії України.
Каламарі такого типу використовували в гетьманській канцелярії

Пошук підтримки і перемога під Конотопом

За кілька тижнів, у жовтні 1658 року, з гетьманської канцелярії поширили маніфест до володарів Європи з поясненням причин розриву з московитами. Серед них основними названо московські підступність, схильність до тиранії та намагання накласти «рабське ярмо». При цьому докладно обґрунтовано провину московитів у розпалюванні внутрішніх чвар у Війську Запорозькому. Маніфест завершувався зверненням до європейських володарів із проханням про допомогу і декларацією, що «ми розпочинаємо законну оборону й вимушено шукаємо помочі в сусідів у ім’я своєї свободи».

Початок тексту латиномовного «Маніфесту до володарів Європи», що надійшов до канцелярії шведського короля в жовтні 1658 року.
Центральний державний історичний архів України, місто Київ.
Копія з оригіналу (Національний архів Швеції)

Певним чином Гадяцький трактат можна вважати яскравим свідченням проєвропейського вибору української козацької еліти, для представників якої були звичні засади політичної і правової культури Речі Посполитої, засновані на утверджених у європейських країнах ідеалах суспільного договору та справедливості. Московія зреагувала на цей вибір актом прямої військової агресії: наприкінці жовтня 1658 року в Україну вдерлося 20-тисячне військо, а у березні наступного року – близько 50 тисяч добірної московської піхоти та кінноти. Останні з’єднання було розгромлено у битві під Конотопом на початку липня 1659-го. Цей факт додає надії в нашій теперішній боротьбі з облудним північним сусідом, який, як і 363 роки тому, намагається знищити європейську ідентичність та власне свободу України.

Вплив на козацьких політиків

З різних причин ключові ідеї і норми Гадяцького трактату не вдалося реалізувати, передусім через неготовність до цього обидвох сторін. Так, 22 травня 1659 року на сеймі у Варшаві Гадяцький договір ратифікували зі значними змінами. Це налаштувало більшість козаків до проєкту негативно: вони сприйняли угоду як підступне повернення до старих порядків, проти яких 1648 року виступив Богдан Хмельницький. Зокрема, значне невдоволення викликала норма угоди про повернення шляхті володінь.

На хвилі загального невдоволення Іван Виговський зрікся гетьманства. Він так і не встиг остаточно погодити редакційну версію угоди травня 1659 року про федерацію Війська Запорозького із Річчю Посполитою.

Копія тексту Гадяцького трактату, зроблена староукраїнською мовою в середині 18 століття.
Центральний державний історичний архів України, місто Київ.
Експонат виставки «Європейська Україна. Доба Мазепи»

Проте ідея Гадяцького договору виявилася навдивовижу актуальною для всіх наступних поколінь козацького політикуму. За принципами цього документа намагалися прописати умови протекції дипломати гетьманів Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка і Михайла Ханенка.

Також відомо, що наприкінці 1708 року резиденти європейських монархів рапортували, що гетьман Іван Мазепа уклав угоду зі шведським королем Карлом ХІІ на засадах Гадяцького трактату. Крім того, за поодинокими свідченнями, протягом 18 століття чільні представники козацької старшини продовжували цікавитися угодою Івана Виговського. Її ж, попри негативне ставлення до самого гетьмана, переповідали всі відомі козацькі літописи кінця 17–18 століть.

Одна з імовірних причин такого стійкого зацікавлення – чітка формалізація козацької державності та власне її ідентифікація. Велике князівство Руське, як означили Військо Запорозьке у версії Гадяцького трактату 16 вересня 1658 року, своєю назвою відсилає до традицій держави давніх київських князів. Осмислення цього зв’язку безпосередньо виокремлює місце Війська Запорозького в історичних координатах тисячолітньої історії Української Державності.

Ярослав Затилюк, старший науковий співробітник Національного музею історії України

Колаж на заставці Анастасії Пташинської