Нині українці, як ніхто інший, відчувають наслідки збоченого трактування минулого терористичною росією. Там на найвищому рівні під загалом мовчазну згоду чималенького історичного цеху наголошується на старій імперській тезі про українців і росіян як «єдіний народ». В цьому ідеологічному конструкті важливу роль, як і понад триста років тому, відіграє теза про православне «єдіновєріє».

Штука в тім, що попри позірну єдність догматики та віровчення у православному просторі, що далеко не обмежується росією, кожна помісна церква різниться від інших саме своєю особливою релігійною культурою. Щоб зрозуміти це, загляньмо до виданих наприкінці 18 століття київських та московських церковних календарів-соборників (їх додавали до богослужбових книг, що також зберігаються в колекції стародруків Національного музею історії України). У санкціонованих до публікації вищою церковною владою соборниках не лише день за днем перераховано свята, що відзначає Церква, а й за допомогою кольору та спеціальних позначок вказано рівень урочистості празників: ординарні, середні, великі.

І київський, і московський календарі містять під 25 березням (за юліанським календарем) Благовіщення. Та у першому соборнику цей празник марковано, як і належить, найурочистішим: весь запис виділено червоним кольором та супроводжено відповідною позначкою хреста у колі. Натомість московський календар позначає Благовіщення як середнє свято: перша літера фіксації чорна, а не червона (в інших місцях найурочистіші дні пам’яті, наприклад, любі російському серцю та яскраво ідеологічно марковані Олександра Невського чи Казанської ікони Богородиці, повністю виділено червоним кольором). Як бачимо, у москві доволі специфічно та всупереч загальноцерковних правил ранжували важливість свят.

Зіставляємо маркування в київському календарі 1798 року (ліворуч, колекція Національного музею історії України) та в московському соборнику 1795 року

В Україні шанування Богородиці, зокрема її Благовіщення, прищеплювалося й через інституційну освіту, якої в московії довгий час не було взагалі. У навчальних закладах на наших теренах, зокрема і в православних, спудеї гуртувалися в конґреґації під патронатом Діви Марії. Ці об’єднання сприяли вихованню, освіті, матеріальній підтримці її членів-содалістів. У Києво-Могилянській академії студенти мали свою конґреґаційну церкву – Благовіщення Богородиці.

В Національному музеї історії України зберігається унікальний артефакт – медальйон-привіска до ікони Діви Марії. Як вигравіювано на ньому, «цей даруночок, виготовлений і зроблений для прикраси образу Богорівної Діви Марії, яку привітав янгол, приніс для великої конґреґації в православному Києво-Могилянському колегіумі її член єромонах Антоній Стшешовський року Божого 1705 2 липня».

Медальйон-привіска до ікони Діви Марії. Національний музеї історії України

Звернімо увагу на латинську мову присвяти православній іконі – ще одну яскраву характеристику відмінності української та російської ранньомодерних культур. Широке використання латини в різних сферах вказує на долучення наших предків до широкого європейського культурного простору.

Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України

Колаж на заставці Катерини Бруєвич