«Вивчення наслідувань римських монет уже зробило революцію в європейській науці»

Важлива тема ваших досліджень – саме варварські наслідування римських монет. Поясніть людям, які не захоплюються нумізматикою, чим цінні такі предмети? Яку інформацію для науковців вони можуть містити? Інакше кажучи, яка їхня історія на українських землях?

Двома словами на ваше питання не відповісти, але я спробую пояснити якнайпростіше. У першій половині І тисячоліття н. е. у Східній Європі, на теренах сучасної України зокрема, були доволі розповсюджені вироби з Римської імперії, зокрема римські монети. Нині відомі десятки тисяч таких знахідок. Найбільший відсоток серед них належить срібним римським монетам – денаріям, проте є багато інших категорій та номіналів. Певний процент мають знахідки золотих монет 1–3 століть н. е. – ауреуси, свого часу це був найвищий номінал у Імперії.

Кирило Мизгін. З архіву дослідника

Причини потрапляння ауреусів до варварів (а саме до населення черняхівської культури, етнічним ядром якого були племена готів) є дискусійними. Проте, найімовірніше, більшість із них варвари здобули завдяки своїй перемозі над армією імператора Траяна Деція у 251 році під містечком Абритус (сучасне місто Разград у Болгарії). До того ж, можливо, варвари використовували ці монети як ознаку належності до еліти, тобто «тих, хто переміг Рим», – саме тому майже всі золоті римські монети мають отвір для підвішування.

Після подій 251 року оригінальні золоті римські монети потрапляли до варварів значно рідше, проте звичай використання їх як символу елітарності залишився. Тому варвари почали самі виготовляти для власних потреб золоті монети за прикладом оригінальних. Імовірно, це могло статися десь на початку 260-х років. Такі монети інколи карбували цілком із золота або – найчастіше – вони мали мідну серцевину та золоте покриття. Звісно, не знаючи латинської мови, далекі від стандартів римського мистецтва, варвари не могли точно відтворити оригінальні монети, тому легенди на наслідуваннях – це здебільшого абракадабра з різних знаків, а зображення дуже карикатурні й лише віддалено нагадують прототип. Варвари також наслідували – і дуже масово, більше ніж золоті – срібні монети, проте їхня роль і причини карбування були дещо іншими.

Варварські срібні наслідування римських монет.
Ілюстрація з видання Олега Анохіна «Фальшивомонетчество у варварских племён на территории современной Украины и Молдовы.
Каталог варварских подражаний»   

Все, що я розповів, – це дещо спрощена картинка, але вона дозволяє зрозуміти, чому ж означені монети такі важливі. По-перше, вони є джерелом наших знань про рівень мистецтва серед давнього населення, про рівень впливу на нього римської цивілізації. По-друге, ці монети можуть нам вказати на території, пов’язані з розповсюдженням певної моди (носіння підвісок із монет) або варварськими елітами (в середовищі яких існувала ця мода). По-третє, вивчення таких монет є вкрай важливим у аспекті дослідження еволюції давньогерманської монетної справи. Адже є підстави вважати, що готи, які переселились у 5–6 століттях на територію Західної Європи, перенесли туди також звичай карбування власних монет, який міг виникнути в них ще на території сучасної України. По-четверте, дослідження цих монет дає нам безцінну інформацію про рівень ювелірної справи варварів, про рівень металургійної обробки тощо. По-п’яте, такі наслідування зрідка з’являються і серед знахідок у Польщі, Скандинавії, Німеччині, а це дає змогу простежити рівень міжкультурних контактів у давнину. По-шосте, ці монети – наша «українська» нумізматична візитівка у світі, на відміну від римських монет, розповсюджених у багатьох країнах. Адже такі предмети виготовляли на сучасній території нашої країни, і вони за важливістю перебувають на одному щаблі з монетами часів Київської Русі.

Цей список можна ще довго продовжувати. Одне можу сказати: вивчення таких наслідувань вже викликало революцію у європейській науці у поглядах на минуле! Бо раніше вважалося, що коріння давньогерманської монетної справи або, ширше, всього раннього Середньовіччя було десь у Центральній чи Західній Європі, чи навіть у Скандинавії. Проте наразі вже зрозуміло – ця справа зародилася у Східній Європі, на теренах сучасної України. І означений факт визнано світовою науковою спільнотою.

«Копія монети - це “ксерокопія”, а наслідування – “перемальовка від руки і з пам’яті”»

Крім наслідувань римських монет, траплялися й їхні копії, фальшивки. Ви звертаєте увагу на те, що виявлені на території України монети, атрибутовані як римські, можуть виявитися варварськими копіями. Це є підґрунтям для досліджень у музейних фондах. Що могло заплутати дослідників? Які методи потрібні, щоб відрізнити римську монету від копії?

Так, справді. Відкриття на теренах черняхівської культури масового виробництва копій римських монет (інколи в колекціонерському середовищі їх помилково називають «лімесними денаріями» або «лімесками»: цим терміном – limes falsa, правильно називати тільки фальшивки римських бронзових монет, виготовлені на кордоні Римської імперії, тобто лімесі) можна вважати одним із найбільших нумізматичних відкриттів останніх років. До речі, саме аматори вперше звернули на це увагу на своїх форумах, і тільки пізніше означене явище зауважили науковці.

Чим відрізняються варварські копії монет від варварських наслідувань? Принципова відмінність у тому, що копія монети – це точне відображення оригіналу, а наслідування – тільки приблизне. Інакше кажучи, копія монети – це така собі «ксерокопія», а наслідування – «перемальовка від руки і з пам’яті». Відчуваєте різницю? Звісно, ксероксів для монет тоді не існувало, 3D-принтерів теж, тому монети копіювали за допомогою відтискання у формах (воскових або глиняних) та відливання. Найчастіше срібні монети копіювали за допомогою мідних та бронзових сплавів, хоча відомі й випадки, коли їх копіювали зі срібла, якіснішого, ніж у оригінальних монетах.

Варварські копії римських монет.
Ілюстрація з видання Олега Анохіна «Фальшивомонетчество у варварских племён на территории современной Украины и Молдовы.
Каталог варварских подражаний»  

Відкриття масового виробництва та розповсюдження таких копій створило багато проблем: адже нині вчені не впевнені, які з монет, описаних у каталогах попередніх років, є оригінальними, а які – варварськими копіями. Так само і з музейними фондами. Музейні колекції римських монет нині потребують верифікації, щоб виявити в них варварські копії. Зауважу, що ці копії не менш, а, може, навіть більш цінні в науковому розумінні, ніж оригінальні монети, адже вони є продукцією саме варварських майстерень, а не «гостями» з далекої Імперії.

Основних методів, щоб відрізнити оригінал від копії, два: органолептичний та хіміко-фізичний. Перший метод – це візуальний огляд монети. Професійний нумізмат за характером літер, зображення, поля монети, її гурту (ребра. – Ред.) може швидко визначити її оригінальність. Другий метод точніший: фахівець перевіряє склад металу, з якого виготовлена монета. Якщо в денарії, який a priori є срібною монетою, немає срібла взагалі або є лише мізерні домішки – це на 99% фальшивка. Питання лише в тому, сучасна чи давня. Тут треба знову дивитися очима: стиль виконання, можливо, щось відомо про контекст знахідки.

Ми не знаємо, як варвари використовували оригінальні денарії, проте точно не як гроші. Можливо, як прототип грошей. Можливо, вони мали близьку вартість: як посередник у торгових операціях або як символічна плата. Можливо, вивчення саме копій денаріїв наблизить нас до розуміння ролі римських монет та їхніх ерзаців у варварському середовищі.

Проте треба пам’ятати, що наявність монет у варварів автоматично не робить їх грошима (як вважалося в радянській історіографії та як вважає багато хто нині), так само як наявність ноутбука у племені бушменів не робить їх племенем програмістів. Ці монети могли виконувати в означених спільнотах свої функції, зокрема подібні до грошових, або могли відігравати символічну роль (як, наприклад, золоті зразки). Проте в жодному разі не можна ставити знак рівності між грошовою системою Римської імперії та варварських племен. Адже для існування справжньої грошової системи потрібні жорсткий фінансовий контроль, наявність центральної влади тощо. Погоджуюся з думкою, що розповсюдження копіювання римських монет у варварському середовищі свідчить радше про те, що вони мали так званий перехідний етап формування грошової системи, де натуральний обмін ще відігравав велику роль, проте поступово з’являвся універсальний посередник у цьому обміні.

«Приватні майстри так навчилися реставрувати монети, що важко повірити, що колись ці предмети мали отвір»

У 2020 році ви повідомляли про те, що на аукціоні у Швейцарії виставили вже другу колекцію так званого варварського золота, наслідувань римських монет, про які відомо, що абсолютна більшість з них, найімовірніше, походить із території України. Чим закінчилася історія із цим аукціоном? Згадану колекцію монет продали? Чи можна говорити про те, що для науки ці артефакти втрачено?

Звісно, так. Аукціон завершено, всі монети продано, хтось на них заробив великі гроші. Як і на першому аукціоні. Хоча, як мені відомо, більшість монет із першого аукціону придбав приватний колекціонер із США, і нині вони перебувають на зберіганні в Американському нумізматичному товаристві в Нью-Йорку. Можна пофантазувати, що колись ці монети повернуться додому, тобто до України, якщо їх нам передадуть у подарунок. Проте це тільки мої мрії.

Скріншот з аукціону Leu Numismatik, де восени 2020 року продали велику колекцію так званого варварського золота.
Джерело prostir.museum

Щодо монет із другого аукціону, в мене немає інформації про долю цієї колекції. Найімовірніше, вони розійшлися по десятках приватних колекцій у світі. Звісно, в інтернеті, на сайті аукціону, збереглись якісні фото означених монет, завдяки яким ми можемо порівняти їх зі світлинами, опублікованими на «Віоліті» (сумнозвісний український аукціон, на якому продають тисячі унікальних артефактів, знайдених під час нелегального розшуку. – Ред.). Їх можна використати для іконографічного аналізу цих виробів. Можу сказати одне: згадані артефакти наука втратила вже тієї миті, коли їх витягували із землі, адже ми вже ніколи не зможемо дізнатися ані їхнього археологічного контексту (глибину, характер шару, його датування, співвідношення із сусідніми знахідками тощо), ані точного місця знахідки. Все інше – це вже процес втрачання цих знахідок як українського національного надбання: я маю на увазі вивезення за кордон та продаж до іноземних приватних колекцій.

Які ще римські монети, їхні наслідування та копії з України потрапляють на міжнародні аукціони? Як часто це відбувається?

На початку нашої розмови я розповідав про срібні наслідування, які є об’єктом не меншої контрабанди з теренів України. До цього можна додати й золоті монети. До речі, раніше золоті монети з України не так часто потрапляли на західні аукціони. Причина банальна: більшість цих предметів має отвір для підвішування, а монета з отвором не цікава для справжнього колекціонера. Проте за останні роки приватні майстри так навчилися заліплювати отвори, тобто реставрувати монети, що важко повірити, що колись вони мали отвір. Це значно збільшило контрабанду знахідок золотих монет на Захід, хоча нині їх складніше знайти на аукціонах. Інколи знахідки з України, які згодом потрапляють на західні аукціони, зчиняють там фурор, настільки це рідкісні монети. Проте «втікають» за кордон і менш значущі категорії: сілікви, монети римських провінцій. Доволі популярними є монети грецьких міст Північного Причорномор’я: Ольвії, Тіри, Херсонеса тощо, і вони теж становлять великий відсоток контрабанди з України.

«Грабунок пам’яток – це сучасна пандемія, яка триває понад 30 років»

Знахідки грабіжників із детекторами згодом потрапляють на європейські аукціони, де продаються із «пристойними» біографіями та на порядок дорожче. Які механізми легалізації використовують на «чорному ринку» цінностей? Чи звертають увагу європейські організації на проблему грабунку пам’яток в Україні? Адже й вони, теоретично, мають репутаційні ризики, якщо продають крадені пам’ятки.

Чесно кажучи, спеціально це питання не вивчав, на все просто бракує часу. З іншого боку, все залежить від того, який це публічний торг, які він має правила, репутацію, значущість тощо. Правила прийняття монети до аукціону, наприклад, «Сотбіс», відрізнятимуться від кожного малого локального торгу. Чим менше аукціон, тим менше перевірок – логічно. Для малих аукціонів вистачить письмового підтвердження легальності походження та вигаданої «біографії». Поважні аукціонні доми відстежують всю історію монети.

Ауреус Максиміна ІІ, знайдений скарбошукачем на території Тернопільської області та проданий на аукціоні.
Джерело: RGCB Online (rgcb.lach.edu.pl)

Інколи публічні торги свідомо ігнорують питання легальності походження монет, як, наприклад, у разі з колекціями варварських наслідувань. А інколи достатньо факту, що монету вже колись і десь продали на аукціоні. Тобто вона автоматично стає легальною, навіть якщо це був «Віоліті», де більшість античних монет – знахідки з полів.

Про грабунок у Європі говориться постійно, й він стосується не тільки території України, адже це сучасна пандемія, яка триває понад 30 років, знищуючи світову культурну спадщину. Є і жахливіші речі, наприклад, тотальне знищення та продаж артефактів екстремістами на Близькому Сході та фінансування цими грошима світового тероризму. Проте варто визнати, далі гучних декларацій – як на світовому, так і на національному рівнях – справа у більшості країн ще не пішла.

Чи можливо повернути державі археологічні цінності, які потрапили на закордонний аукціон, якщо доведено, що предмет походить із нелегальних розкопок? Якщо це можливо, то які докази потрібні?

Можливо, проте для цього потрібна титанічна праця різних людей: Інтерпола, закордонної поліції чи прокуратури, прикордонників та митників, міністерства закордонних справ тієї чи тієї держави, посольства України в тій чи тій державі, Міністерства закордонних справ України та Міністерства культури України, Служби безпеки України, української поліції, музеїв. Наразі я не можу пригадати жодної країни, з якою в нас була б така співпраця. Є тільки поодинокі випадки повернення речей.

Я розумію, що для однієї-двох срібних монет ніхто не докладатиме таких зусиль: тільки паперу на листування витратять більше, ніж аукціонна вартість монети. Звісно, йдеться про повернення унікальних артефактів або колекцій артефактів. І тут питання радше не до мене, а до органів – що потрібно? На мою думку, варто фіксувати сам факт не просто продажу знахідки в Україні, а й знаходження. Як? Можливо, на форумах, можливо, в соціальних мережах. Звісно, має бути подана заява до поліції або прокуратури держави, в якій відбувається аукціон, далі ситуацію повинен брати на особистий контроль культурний аташе посольства України в тій чи тій державі тощо. Але треба зважати на міжнародне законодавство, законодавство інших країн. Взагалі, це нелегка праця.

«У Польщі існує офіційне товариство скарбошукачів»

Ви багато років працюєте науковим ад’юнктом у Варшавському університеті. Як саме ваші сучасні дослідження перетинаються з тим, що ви відстежуєте проблему контрабанди рідкісних монет?

Дуже тісно. Для мене знахідки римських монет із України, як і їхні копії та наслідування, є головною темою наукових досліджень останніх років. Складно відстежувати переміщення такої великої кількості монет в Україні. Проте поза таким відстежуванням у мене є інша робота, написання наукових текстів, підготовка доповідей на конференції, визначення монет для музеїв. А ще хочеться і книжку почитати, і на прогулянку піти. Розумію, що все, що я фіксую, – тільки верхівка айсберга, може, трохи під водою. Але дякую, що поряд небайдужі до моєї справи колеги та друзі, які допомагають у цьому. Тут я хочу згадати Олега Анохіна з Чернівців – це звичайний нумізмат, людина з великим серцем і невичерпною енергією. Він багато років у власний час збирав інформацію про знахідки золотих і срібних варварських наслідувань, власноруч створив базу даних таких знахідок, фактично звернув нашу увагу на це явище, а я вже підхопив естафету. Завдяки таким ентузіастам українська нумізматика перебуває не на останньому місці.

Одне з наслідувань римської монети, продане на аукціоні Leu Numismatik восени 2020 року.
Джерело: numisbids.com

Грабунок пам’яток археології – це світова «хвороба». Який масштаб проблеми у Польщі? Як тут захищають археологічну спадщину?

Масштаб великий, але, можливо, не такий, як в Україні. Хоча ні – далеко не такий. У Польщі діють суворіші закони, а люди трохи законослухняніші. Тут, на мою думку, дуже дієвий відділ поліції, який займається незаконними купівлею та продажем культурного надбання. До того ж, польське законодавство дозволяє карати спійманих на грабунку об’єктів культурної спадщини людей реальними термінами, нараховувати великі штрафи. Дієва й система охорони культурної спадщини на місцях, служба так званих консерваторів забиткув (konserwator zabytków). Хоча проблем дуже багато.

Існує у Польщі й офіційне товариство скарбошукачів, які мають своїх адвокатів та устав. Їхня діяльність завжди узгоджується з «консерваторами», їх часто запрошують на офіційні розкопки для допомоги у пошуках із застосуванням металодетекторів. Інший бік монети – на відміну від України, здобути інформацію про знахідки у польських «детектористів» набагато складніше, їх стримує страх. Це я назвав би радше негативним моментом.

«Чому ми не вивчаємо грабунок пам’яток ізсередини, а тільки із криком кидаємося до боротьби?»

На вашу думку, які кроки має здійснювати Україна, щоб покинути умовний міжнародний топ із розграбування археологічних пам’яток?

Чесно, не впевнений, що Україна є в топі з розграбування пам’яток у світі, хоча певної актуальної статистики не маю. По-друге, я справді можу висловити тільки свої думки. Я археолог і нумізмат, моє завдання – вивчати минуле, а боротися за його збереження мають компетентні люди. Я не знаю жодного ботаніка, який вивчає канабіс і водночас є активним борцем проти його вживання.

Джерело: history.karazin.ua

Хоча, напевно, зі мною не погодяться колеги, але я є прибічником наукового підходу щодо вирішення цього питання. Якщо ми вважаємо грабунок пам’яток та контрабанду культурних цінностей злочином, чому ж не вивчаємо цей злочин ізсередини, а тільки із криком кидаємося до боротьби? Може, варто вивчити проблему? Чому так сталося? Чому люди йдуть шукати? Чому вивозять речі? Чому не несуть їх до музеїв? Чи керуються лише фінансовими спонуками? Яким є суспільство «чорних археологів», «детектористів» чи «аматорів»? Чому багато з них виходить «у поля» задля цікавості, а не задля продажу артефактів? Чого їм бракує? Можливо, варто зрозуміти не тільки характер явища, а і його причини? Можливо, проблема також полягає в недостатньому державному рівні популяризації знань про минуле? Можливо, в тому є і наша, археологів та істориків, провина? Або коріння проблеми в недовірі до локальних музеїв? У непрофесійному підході журналістів, які перетворили археологію в науку про пошук сенсацій? На мій погляд, потрібні ґрунтовні соціологічні дослідження цього явища. Ну і друга річ – звісно, законодавство, яке в царині охорони культурної спадщини в Україні є дуже недосконалим, і про що в останні часи багато говориться.

На мій погляд, треба діяти комплексно, застосовуючи й науку, й нове модифіковане законодавство, й медіа. Тоді в нас з’явиться шанс показати нащадкам минуле України в наших музеях, а не побачити його в закордонних.

Про співрозмовника

Кирило Валерійович Мизгін – кандидат історичних наук, PhD, ад’юнкт факультету археології Варшавського університету (Варшава, Польща), стипендіат Фонду Александра фон Гумбольдта (виконує проєкт «Монети і варвари між Південною Скандинавією та Чорним морем у пізньоримський час» у Центрі балтійської та скандинавської археології в місті Шлезвіг, Німеччина). Автор та співавтор понад 150 наукових публікацій, автор монографії «Римські республіканські монети та їх імітації на території України та Білорусі».

Марія Прокопенко

Колаж на заставці Катерини Бруєвич та Анни Лугової