Виставка «Сонце на намисті. Дукач» відкриває яскравий світ традиційних прикрас українських жінок XVII – початку XX ст.
Дукач – це традиційна прикраса українських жінок XVII – початку XX ст. Вона являє собою карбований медальйон або золоту, срібну, позолочену, мідну монету, що висить на ланцюжку чи брошці-бантові і вдягається на шию.
Дукачі виготовляли переважно з монет державного карбування, рідше – ручної роботи з гравірованим чи рельєфним зображенням. Найоригінальніші з них – це монети або медалі з вушками, оправлені в рамку з крученого срібного дроту. Іноді замість монет використовували металеві образки із зображенням Богородиці та святих, що їх виготовляли в майстернях при монастирях. Медальйонами також слугували медалі західноєвропейського, польського, російського та місцевого виробництва.
Первинне призначення дукача – відмітний знак, дорогоцінна прикраса, іноді – оберіг. Дукач вдягали на шию поверх намиста і розташовували так, щоб він був на видному місці. Жінки дуже пишалися такою прикрасою, оскільки її наявність свідчила про певний майновий статус. Разом з іншими прикрасами дукачі передавалися із покоління в покоління і часто становили придане майбутньої нареченої.
У писемних джерелах в Україні перші згадки про дукачі фіксуються на рубежі XVI–XVII ст. Назва «дукач» походить від назви італійської монети – дукат, що свідчить про монетну природу прикраси, принаймні ранніх її зразків. Форма монетної прикраси відома в Україні ще з часів античності. За доби Київської Русі князі та їх оточення носили здебільшого коштовні медальйони-«змійовики». За часів козацтва серед жіноцтва стають популярними намиста з коралів із золотими монетами, що мали вушка для кріплення або були скручені у рурочку.
На рубежі XVII–XVIII ст. в Україні формуються головні центри золотарства. Це – міста Ніжин, Чигирин, села Лівобережної Полтавщини і Черкащини. Саме тоді дукач починають оздоблювати бантом – металевою брошкою, часто прикрашеною різнобарвними камінцями або скельцями. У кожному окремому центрі розвивається свій тип банта. Наприклад, для вереміївського типу дукача характерним є пишний бант-брошка з багатьма різнобарвними скельцями.
Класична форма дукача з бантом сформувалася у XVIII ст. Він постає як самостійна прикраса і центральна фігура у комплексі народних прикрас українських жінок.
Відвідувачі виставки «Сонце на намисті» мають змогу відкрити для себе яскравий світ оригінальних мистецьких творів народних майстрів минулих років та ознайомитися з глибоким корінням національних художніх традицій.
В експозиції представлено дукачі з фондових колекцій Національного музею історії України та його філії – Музею історичних коштовностей України, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», більшість з яких експонується вперше. Також використані світлини з приватної колекції Миколи Бабака, етнографічної збірки «Древо» Едуарда Крутька, українські строї та світлини з приватної колекції Ігоря Турейського та Максима Очкура.
Дукачі, як оригінальний витвір золотарського мистецтва, є відображенням матеріальної і духовної культури українського народу.
Під час відкриття відбудеться кураторська екскурсія к. і .н., провідного наукового співробітника музею Ольги Фрасинюк. Окрім того Ігор Турейський та Максим Очкур наочно продемонструють те як саме дукачами прикрашалися народні строї.
Виставка реалізована в межах проекту "Школа музейних лідерів", за підтримки Українського культурного фонду.
Відкриття виставки 20 листопада об 11:00. Адреса Національного музею історії України: вул. Володимирська, 2.
Вхід до музею на відкриття виставки вільний.
