Будівля Харківського університету. Листівка початку 20 століття.
29 (17 за старим стилем) січня 1805 року за участі губернатора, чиновників, шляхетства, містян, викладачів та майбутніх студентів, почесних гостей, після ранкового богослужіння, проповіді, урочистих промов різними мовами, вручення новим вихованцям шпаг та обіду відбулося відкриття Харківського університету. Святкування із цієї нагоди тривали протягом наступних днів: 30 (18) січня у приміщенні університету виконали написану спеціально для згаданої оказії ораторію, потім гості відвідали бал і вечерю. Три дні будівля нової інституції сяяла ілюмінацією.
Створений у Харкові заклад став першим модерним університетом на українських теренах у складі Російської імперії. Але університетська традиція з’явилася в Україні ще 1658 року, коли одним із пунктів Гадяцького договору за Києво-Могилянським колегіумом закріпили ті самі права, що й за Краківським університетом. На той час у Європі панувала так звана модель середньовічного університету – незалежної корпорації, що сама встановлює правила життя для своїх членів (викладачів і студентів). У 18 столітті така модель зазнала змін – у адміністрування (не наукову діяльність) університетів все більше почала втручатися державна влада, а на наповнення програм впливав розвиток наукових галузей.
Українські терени не стояли осторонь від загальноєвропейських віянь. Так, у Гетьманщині у другій половині 18 століття козацька старшина виступила із низкою проєктів освітніх новацій. Вдалі приклади зацікавлення української еліти навчальними інституціями на власних теренах знаходимо в її пропозиціях 1767 року, поданих до імперської Законодавчої комісії (на той час Гетьманщина та Слобожанщина перебувала у складі Російської імперії). В них ішлося про створення університету, кадетського училища та спеціального навчального закладу для дівчат (це тоді, коли освіта ще залишалася привілеєм чоловіків). Шляхетство слобідського Сумського полку, наприклад, хотіло відкрити університет у Сумах.
Таке заангажування питаннями освіти особливо яскраво простежується при порівнянні українських проєктів із клопотаннями від дворянства інших частин імперії. Про навчальні заклади йшлося лише у 24% пропозицій. Але про створення університетів та академій дбали лише українці та естляндці. Всього було зібрано 158 пропозицій від привілейованих груп населення, тільки у 35 взагалі було порушено питання бодай якоїсь, не конче вищої, освіти. І лише українська еліта висловила найширші вимоги.
Загалом, у другій половині 18 століття проєкти заснування на українських теренах університету з’являлися один за одним. Чи не найраніший із них – про університет у Батурині, склали для гетьмана Кирила Розумовського 1760 року. Згодом питання про означений тип навчального закладу в різних українських містах порушувалося ще двічі 1764-го, а також 1765, 1767, 1781, 1786, 1801, у 1802–1803 роках. Зрештою, успішно завершити цей парад пропозицій вдалося в Харкові, де університет відкрили 1805 року.
Згадане місто стало помітним центром освіти задовго до 1805-го. Ще від 1726 року тут діяв колегіум, потім наприкінці 18 століття з’явилося головне народне училище. Ідеї інших освітніх закладів нуртували в середовищі слобідського шляхетства, яке навіть пожертвувало кошти на відкриття в Харкові кадетського корпусу.
Каталог студентів школи піїтики Харківського колегіуму. Завірений підписом викладача Григорія Сковороди. 1760 рік. Копія. Центральний державний історичний архів України (місто Київ). Експонується на виставці «Світи Григорія Сковороди» в МІСТ
1802 року Василь Каразін (1773–1842) переконав дворян та купецтво Слобідсько-Української губернії в необхідності все-таки відкрити університет. За його ідеєю, цей навчальний заклад мали формувати вісім вищих відділень чи училищ: трирічне «загальних пізнань» (чи підготовче), спеціальні богословське, цивільних чи політичних наук, воєнних наук, медичних наук, «цивільних художеств» (архітектура, механіка, землемірство), «ученості» (відповідник академії наук) та мистецтв. До складу університету повинні були входити ще три школи «нижчого розряду»: музики, малювання, верхової їзди тощо; практичного сільського господарства; відділення ремесел. Тож під одним дахом могли навчатися студенти різноманітних спеціальностей, включно з військовими. Всі відділення, як пропонував Василь Каразін, поділялися б на кафедри (за тогочасними уявленнями, кафедру представляв один професор), не мали власної адміністрації, а підпорядковувалися б спільному головному правлінню. Заохочувалися зібрання професорів, ад’юнктів і навіть найкращих студентів для наукових обговорень та дискусій.
Василь Каразін пропонував для початку сформувати штат університету із 60 викладачів та 200 «казеннокоштних» студентів. Йому також вдалося переконати дворянство губернії у потребі виділити на заснування університету 400 тисяч рублів, а військових обивателів (колишнє козацтво) – земельну ділянку на Сумському шосе. Також було заплановано залучити інші джерела фінансових надходжень, зокрема від шляхетства сусідніх губерній (так, згодом надходили кошти від катеринославського та херсонського дворянства) тощо.
Василь Каразін. Гравюра Лаврентія Серякова (1875) з мініатюри Дешатобура (1803).
Рішення про створення університету прийняли 1803 року, тоді ж було створено й Харківський навчальний округ, на чолі якого цей заклад мав стояти. Проте проєкту Василя Каразіна не пощастило. Відкритий у Харкові в січні 1805 року університет мав враховувати приписи загальноімперського університетського статуту 1804-го, що відрізнялися від пропозицій діяча. У структурі закладу було п’ять факультетів: історико-філологічний, філософсько-моральний, фізико-математичний, медико-хірургічний та юридично-політичний. Спочатку працювало лише 25 викладачів різного статусу: професори, ад’юнкти, лектор та вчителі, серед них – чимало іноземців (здебільшого німці). На утримання університету щороку виділяли 130 тисяч рублів: на заробітну платню, бібліотеку, ботанічний сад, лабораторії, обсерваторію, мінц-кабінет (нумізматичне зібрання) тощо, зокрема й на 40 «казеннокоштних студентів» (на утримання кожного на рік витрачали 200 рублів). Решта вихованців мала навчатися за власний рахунок.
У перший рік до університету вступило 57 студентів – 33 «казеннокоштних» і 24 «своєкоштних». Це були уродженці Слобожанщини з родин духовенства і дворян віком від 16 до 34 років. На 1812 рік кількість вихованців сягнула 118 осіб. У перші роки також усталювався алгоритм студій. Зрештою, було вирішено, що навчання триватиме п’ять років (для медиків – шість): після дворічного загального курсу студенти зосереджувалися на курсах власного факультету.
Портрет Миколи Костомарова – вихованця (1833–1836) історико-філологічного факультету Харківського університету. Колекція МІСТ
З часом університет розвивався і мінявся. Та вже від перших років функціонування він відігравав надзвичайно важливу роль. Завдяки університету Харків став одним із найпотужніших українських освітніх центрів. Навчальний округ, підпорядкований новому закладу, спочатку охоплював аж 11 губерній. Університет опікувався нижчими навчальними осередками, сприяв розширенню їхньої мережі. При закладі створили друкарню, в якій публікували і праці викладачів, і рукописи сторонніх авторів. Швидко збільшувався фонд новозаснованої університетської бібліотеки, що у перші роки налічував кілька тисяч томів (1812-го – вже понад 14 тисяч томів). Університет дбав про колекціонування старожитностей. Створений на самісінькому початку функціонування закладу «кабінет рідкісних предметів» із часом перетворився на потужний Музей старожитностей та мистецтв. Згодом з’явився і архів історичних документів.
Поява університету сприяла урізноманітненню соціального життя міста та творенню відповідного інтелектуального середовища. Зосередження в Харкові викладачів та студентів збіглося в часі з поширенням романтизму. Саме цей мистецький напрям звернув увагу на народ, проголосив неповторність та унікальність кожного народу, виражену в так званій «народній душі». Щоб відкрити та зрозуміти цю душу, варто було звертатися до її специфічних виявів. Насамперед йшлося про вивчення мови та фольклору. Саме в Харкові у першій третині 19 століття публікували збірники українського фольклору та етнографії. В цьому місті виходили друком перші українські періодичні видання, в яких розглядали питання української історії, публікували документи. З Харковом та його університетом пов’язані письменники Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко та інші. Пригадаймо, що зацікавлення мовою, історією, фольклором, розвиток літератури – це важливі складники початкового етапу модерного націєтворення.
Нині Харківський університет (сучасна назва – Харківський національний університет імені Василя Каразіна) зазнав значних пошкоджень внаслідок російських терористичних обстрілів.
Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України
