В експозиції Національного музею історії України – МІСТ багато експонатів розповідають про героїчні перемоги українського війська над московськими загарбниками. Серед них – прецікаві артефакти доби Гетьманщини, пов’язані із перемогою козаків гетьмана Івана Виговського та союзного кримськотатарського війська над московським військом у червні 1659 року, зброя та фалеристика Легіону Українських Січових Стрільців, який уславився звитяжними боями із російською армією у Галичині (бій за гору Маківка та за гору Лисоня), комплекс предметів, пов’язаних із Армією Української Народної Республіки, документи, прапори, пропагандивні матеріали Української Повстанської Армії. Усі вони сьогодні вкрай актуальні, і ми будемо розповідати про них. Сьогодні розкажемо про Марка Безручка – українського військового командира, який у вирішальний спосіб спричинився до того, що більшовики в 1920 році не захопили Польщу та не увірвалися до Західної Європи.
Марко Безручко належав до тих українських командирів, яких більшовики ніколи не забували. Не забували, бо зазнали на полі бою від очолюваних ним підрозділів тяжкої поразки, а тому в пропаганді своїй змушені були знову й знову повертатися до цієї події, переконуючи, що перемогу здобули саме вони. Чи не щодня з репродукторів у сталінському СРСР лунала пісня «Красноармейская» на слова офіціозного поета Суркова, де були такі рядки:
На Дону и в Замостье
Тлеют белые кости,
Над костями шумят ветерки.
Помнят псы-атаманы,
Помнят польские паны
Конармейские наши клинки.
Але підкреслено бадьорий тон віршованої агітки не міг приховати головного: під Замостям тліли кістки насамперед будьонівців, які в серпні 1920 року рвалися до Західної Європи, щоб принести їй «щастя» однопартійної диктатури та чекістського терору. Та мрія більшовицьких лідерів «столочити Захід» червоною кіннотою не збулася: муром на її шляху стали українські та польські вояки під командуванням полковника (згодом – генерал-хорунжого) Армії УНР Марка Безручка.
Народився він 31 жовтня 1883 року в містечку Токмаку на Запоріжжі. Із юних літ свідомо обрав фах військового: 1908-го закінчує Одеське піхотне училище, 1914-го – Миколаївську академію Генерального штабу в Петрограді. У роки Першої світової війни добре зарекомендував себе на різних офіцерських посадах в російській армії, був поранений у боях.
Українська революція різко змінює траєкторію життєвого шляху Марка Безручка: він робить свідомий вибір служити своїй справжній батьківщині. Із 8 травня 1918 року він – помічник, а з 15 грудня 1918-го – начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу української армії.
Упродовж усього 1919 року Марко Безручко – у вирі боротьби з червоною та білою Московщиною. З березня 1919-го він координує роботу штабу Окремої Запорізької бригади, у квітні цього ж року стає начальником штабу очолюваного Євгеном Коновальцем Корпусу Січових Стрільців, входить до Стрілецької Ради. Дві характеристики виразно проявляються в діяльності цього визначного військовика: визнана всіма професійність та виразно засвідчений український патріотизм. Прикметно під цим оглядом бачиться денікінська газета «Заря России», яка у своєму випуску від 28 вересня 1919 року називає Марка Безручка «щирым украинцем» і стверджує, що він вирізняється ненавистю «ко всему московскому».
Із 8 лютого 1920 року Марко Безручко – командир сформованої з інтернованих у таборах на теренах Польщі українських вояків 6-ї Січової дивізії. Після укладення Варшавської угоди 6-та Січова разом із дивізією під командуванням Олександра Удовиченка та польськими підрозділами розпочинає наступ на Київ. 6 травня вона вже в Боярці. За три дні по тому дивізія Марка Безручка разом з іншими частинами союзного українсько-польського угруповання бере участь у параді на Хрещатику. Але за короткий час ситуація різко змінюється: більшовики, користуючись своєю чисельною перевагою, перегруповуються і змушують до відступу українських та польських військових. 6-та Січова з важкими боями теж відступає, але зберігає боєздатність. Здається, що Червона Армія нестримно просувається на захід: лідери Комінтерну марять встановленням влади над усією Європою.
16 серпня відбувається «диво на Віслі»: польські війська зупиняють просування більшовиків під Варшавою та переходять у контрнаступ. Але командування Червоної Армії впевнене, що ситуацію виправить 1-ша кінна армія під командуванням Будьонного, яка проламає фронт поляків та українців: це були чотири дивізії, які нараховували близько 17 тисяч бійців. Кавалеристів підсилювала артилерія, панцирні потяги, авіаційний загін. 20 червня 1-ша кінна отримує завдання: вийти до Любліна і вдарити в тил польському угрупованню, яке загрожувало лівому флангу Західного фронту червоних. Щоб виконати це завдання, будьонівці мали пройти через Замостя (Люблинське воєводство), де з 19 серпня перебували ешелони дивізій Марка Безручка. Виснажена боями 6-та Січова з наказу польського командування мала тут бодай трохи відпочити.
Проте з відпочинком не склалося. Довідавшись про наступ будьонівців, Марко Безручко об’єднує під своїм командуванням всі українські та польські частини в місті (загалом близько 3,5 тисяч вояків) і готується до оборони. 29 серпня почався перший штурм Замостя: червоні пішли в лобову атаку і зазнали невдачі. Проте вирішальним стало 30 серпня: штурм тривав увесь день, більшовики на повну потужність використовували перевагу в артилерії (70 гармат 1-ї кінної проти 12-ти в захисників Замостя). Оборонці міста контратакують, здійснивши дві успішні вилазки по тилах будьонівців. 31 серпня натиск більшовиків був уже слабшим, а під вечір того дня вони взагалі зняли облогу: із силою, яка стала їй на перешкоді, армія Будьонного нічого вдіяти не змогла.
По завершенні війни Марко Безручко керував військовим міністерством уряду УНР (від травня по серпень 1921-го), згодом – опікувався виданням серії історико-мемуарних збірників «За державність», які дотепер є важливим джерелом з історії визвольних змагань. Помер 10 лютого 1944 року у Варшаві.
Марко Безручко описав бойовий шлях очолюваних ним підрозділів у книзі «Українські Січові Стрільці в боротьбі за державність» (побачила світ у Каліші 1932 року). Книгу визначний військовий діяч завершує словами, правдивість яких підтверджено цілим його життям: «Сильна армія – це право на існування нації».
Підготував Олександр Хоменко, завідувач сектором «Музей Української революції 1917–1921 років» відділу новітньої історії України МІСТ
📌 На фото:
Марко Безручко, commons.wikimedia.org
Відзнака 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР під командуванням Марка Безручка. Експозиція сектору «Музей Української еволюції 1917–1921 років» відділу новітньої історії України МІСТ
